Дітей із "Троянди" відвідали учасники проекту Maіnpeople
23-12-2013, 18:14. Автор новини: redactor
Учасники проекту "Maіnpeople для дітей із ДЦП "Троянда" поділились враженнями від теперішнього стану дітей в інтернаті.
Інтернат "Троянда" був відкритий у селі Заозерне Вінницької області в 1994 року. З тих пір там проживають діти, життя яких сильно відрізняється від нашого - зараз там знаходяться 146 дітей-інвалідів І-ї групи з діагнозом ДЦП (важка форма), глибока розумова відсталість, хвороба Дауна. 70% з них - лежачі хворі, що рідко залишають стіни палати. Підопічні живуть тут із 4 років і до останніх днів життя... Це один із "найважчих" інтернатів у нашій країні.
У переддень новорічних свят ми вирішили подарувати казку і зробити приємне тим, хто позбавлений не тільки батьківського тепла, але і можливості жити нормальним, звичним для нас життям - дітям із ДЦП і іншими захворюваннями. Протягом кількох тижнів в офіс Maіnpeople приносили іграшки, одяг, предмети гігієни, солодощі, фрукти й інші необхідні і приємні речі для діток. В результаті зібралося 40 ящиків подарунків і близько 80 пакунків підгузків. Дорога виявилася неблизькою і зайняла в нас цілий день, але це було варте того...
Фотографій з поїздки практично немає - там не хотілося знімати, це було якось недоречно і неправильно. Але кожен з нас одержав величезну кількість емоцій, як важких, так і неймовірно зворушливих і позитивних. Саме цими емоціями ми хотіли б з вами поділитися!
Наталія Денисюк(головний редактор): "Вкотре переконуюся, що добрим справам і помислам допомагає Бог - із самого початку підготовки нашого трипу до діток під Вінницю, усе складалося максимально легко і правильно. Практично відразу нам пощастило знайти душевних водіїв, що дізнавшись, що ми їдемо до дітей, погодилися відвезти подарунки безкоштовно, а це близько700 кілометрів і назад. Гарний настрій поїздки був підкріплений прекрасною погодою і дивовижно красивими засніженими пейзажами, що пропливали за вікном. Українські письменники і поети знали, що "оспівували". У самому селі, на жаль, ніде не виявилося жодного вказівника до дитячого будинку, так що ми неодноразово губилися, але кожного разу, дивним чином, будь-то в зимовому лісі, або на пустих вулицях, несподівано з'являлися люди, що підказували дорогу. Коли нарешті-то ми зайшли до дитячого будинку, то втратили мову - ми не очікували, що діти в такому важкому стані, що більшість з них лежачі, і що вони так щиро і радісно кинуться до нас в обійми. Дуже хотілося плакати, але не можна було - ми приїхали дарувати радість, а не підкреслювати їхню відмінність від нас. Ми провели там кілька годин, і їхати не хотілося - ці діти набагато більш щирі і добрі, аніж багато із "нормальних" людей. Хочеться відмітити, що ми у своєму житті максимально далекі від чужих проблем. Саме наше суспільство влаштоване таким чином, щоб приховати й уникати людей, що відрізняються від стандартів. Це зовсім неправильно - вони повинні жити нарівні з нами, також радіти життю й одержувати турботу й увагу, що така необхідна їм".
Євгенія Ліпська (фоторедактор, редактор): "Наша поїздка в дитячий будинок "Троянда" у село Заозерне не була легкою від самого початку, дорога туди зайняла більше п'яти годин. Готуватися до чогось конкретного було однозначно неможливо. Мене щиро здивували й порадували радісні оюличчя цих дітей. Вони зовсім не знають, що таке жадібність: вони намагалися поділитися з нами тим же, що ми їм привезли. Звичайно, головним подарунком стала увага, цього вони потребують більше за все. Допомогти завжди просто, і це не обов'язково потребує від вас коштів. Ваша щирість, доброта й увага стануть кращим із того, що ви можете дати цим дітям".
Ізабелла Білик (керівник проекту): "Важко що-небудь говорити. Важко. Потрібно віддавати частину себе цим людям своєю присутністю. Речі, їжа, подарунки це дуже потрібно і важливо. Але ніщо не замінить нормальне людське живе спілкування і співпереживання цим дітям. У них свій світ, своє життя. Вони усе розуміють, бачать, почувають. Для них важливий кожен ваш приїзд, кожен ваш уважний погляд. Важливо щоб з ними говорили на рівних, говорили про усе, про іграшки, про мрії, про почуття, про музику, про майбутній ранок, про друзів, про життя, про наступний ваш приїзд. Вони нічого не чекають. Вони усе про себе знають. Така їхня реальність. Ми не любимо читати, знати про людей із хворобою ДЦП. Про це і не потрібно читати. Потрібно просто їхати. Навіть години проведеної поруч, емоційно вистачає дітям на багато днів уперед. Це найменше, що ми з вами можемо їм дати. Для кожного з нас, для "нормальних" людей це просто зробити. Нас сотні тисяч. Один день, всього один день присвятити безоплатній допомозі людям, що її потребують від вас - цього буде досить".
Яна Зирянова (редактор): "Неможливо передати словами всі почуття. Потрібно побувати там, щоб усе зрозуміти. Коли ми прибутку на місце, нас зустріла Свєточка,мешканка інтернату. Медсестри-няньки сказали, що вона, почувши звук машин, відразу почала вдягатися і вибігла до нас. На обличчі дитини світилася неповторна щира посмішка, що супроводжувала нас до самого від'їзду. Коли ми зайшли в перший корпус і я, чесно кажучи, тільки через хвилин 20 зрозуміла, що отут знаходяться тільки дівчатка - усі діти виголені налисо. При вході нас почали зустрічати мешканці інтернату: хтось прийшов, хтось приїхав на інвалідній колясці, а хтось і зовсім приповз... Мені увесь час доводилося відходити в бік, щоб зробити глибокий вдих і витерти сльози. Знаєте, чого їм не вистачає більш за всього? УВАГИ! Ви б бачили ці щасливі обличчя, коли ми роздавали цукерки, іграшки і канцелярію. 146 таких різних дітей: Раєчка хоче сумку, Серргій любить слухати Океан Ельзи на плеєрі, Сашко відмінно показує фокуси. Я б хотіла, щоб кожний з вас із ними познайомився".
Женя Скороход (менеджер по рекламі): "При зустрічі з дітьми, я відчула величезну кількість емоцій. Я побачила багато чого в їхніх очах. Вони насолоджувалися кожною секундою спілкування з нами, щиро раділи, посміхалися і жартували. Кожен з мешканців інтернату - дуже розумна і добра дитина. Більше за все мене вразив хлопець, що при зустрічі поцілував руку кожній з нас! Це було дуже зворушливо. Я вдячна кожному, хто допомагає цим прекрасним дітям і прошу не забувати, що вони теж люди і дуже хороші".
Геннадій Мидвичук (водій, капітан корабля): "Днями мені пощастило допомогти гарним людям, відвезти подарунки в Дитячий будинок (діти з ДЦП) більше 300 км від Києва. Як ці діти раділи увазі і сюрпризам - це просто неймовірно! Я знову і знову переконуюся в істині: Найважливіше робити добро, любити, дякувати Бога і цінувати життя! Спасибі колежанкам за можливість допомогти".
Від себе і від дітей дитячого будинку, хочемо сказати величезне спасибі всім тим, хто поділився частинкою свого тепла і людяності і взяв участь у нашій акції. Завдяки вам і таким як ви, у цьому світі усе ще живе добро. Якщо з якихось причин ви не встигли приєднатися до акції, у вас завжди є можливість з'їздити в дитячий будинок самостійно, або передати речі нам, оскільки, ми планує повторити поїздку в найближчі місяці.
Наталія Денисюк, "Maіnpeople"
Інтернат "Троянда" був відкритий у селі Заозерне Вінницької області в 1994 року. З тих пір там проживають діти, життя яких сильно відрізняється від нашого - зараз там знаходяться 146 дітей-інвалідів І-ї групи з діагнозом ДЦП (важка форма), глибока розумова відсталість, хвороба Дауна. 70% з них - лежачі хворі, що рідко залишають стіни палати. Підопічні живуть тут із 4 років і до останніх днів життя... Це один із "найважчих" інтернатів у нашій країні.
У переддень новорічних свят ми вирішили подарувати казку і зробити приємне тим, хто позбавлений не тільки батьківського тепла, але і можливості жити нормальним, звичним для нас життям - дітям із ДЦП і іншими захворюваннями. Протягом кількох тижнів в офіс Maіnpeople приносили іграшки, одяг, предмети гігієни, солодощі, фрукти й інші необхідні і приємні речі для діток. В результаті зібралося 40 ящиків подарунків і близько 80 пакунків підгузків. Дорога виявилася неблизькою і зайняла в нас цілий день, але це було варте того...
Фотографій з поїздки практично немає - там не хотілося знімати, це було якось недоречно і неправильно. Але кожен з нас одержав величезну кількість емоцій, як важких, так і неймовірно зворушливих і позитивних. Саме цими емоціями ми хотіли б з вами поділитися!
Наталія Денисюк(головний редактор): "Вкотре переконуюся, що добрим справам і помислам допомагає Бог - із самого початку підготовки нашого трипу до діток під Вінницю, усе складалося максимально легко і правильно. Практично відразу нам пощастило знайти душевних водіїв, що дізнавшись, що ми їдемо до дітей, погодилися відвезти подарунки безкоштовно, а це близько700 кілометрів і назад. Гарний настрій поїздки був підкріплений прекрасною погодою і дивовижно красивими засніженими пейзажами, що пропливали за вікном. Українські письменники і поети знали, що "оспівували". У самому селі, на жаль, ніде не виявилося жодного вказівника до дитячого будинку, так що ми неодноразово губилися, але кожного разу, дивним чином, будь-то в зимовому лісі, або на пустих вулицях, несподівано з'являлися люди, що підказували дорогу. Коли нарешті-то ми зайшли до дитячого будинку, то втратили мову - ми не очікували, що діти в такому важкому стані, що більшість з них лежачі, і що вони так щиро і радісно кинуться до нас в обійми. Дуже хотілося плакати, але не можна було - ми приїхали дарувати радість, а не підкреслювати їхню відмінність від нас. Ми провели там кілька годин, і їхати не хотілося - ці діти набагато більш щирі і добрі, аніж багато із "нормальних" людей. Хочеться відмітити, що ми у своєму житті максимально далекі від чужих проблем. Саме наше суспільство влаштоване таким чином, щоб приховати й уникати людей, що відрізняються від стандартів. Це зовсім неправильно - вони повинні жити нарівні з нами, також радіти життю й одержувати турботу й увагу, що така необхідна їм".
Євгенія Ліпська (фоторедактор, редактор): "Наша поїздка в дитячий будинок "Троянда" у село Заозерне не була легкою від самого початку, дорога туди зайняла більше п'яти годин. Готуватися до чогось конкретного було однозначно неможливо. Мене щиро здивували й порадували радісні оюличчя цих дітей. Вони зовсім не знають, що таке жадібність: вони намагалися поділитися з нами тим же, що ми їм привезли. Звичайно, головним подарунком стала увага, цього вони потребують більше за все. Допомогти завжди просто, і це не обов'язково потребує від вас коштів. Ваша щирість, доброта й увага стануть кращим із того, що ви можете дати цим дітям".
Ізабелла Білик (керівник проекту): "Важко що-небудь говорити. Важко. Потрібно віддавати частину себе цим людям своєю присутністю. Речі, їжа, подарунки це дуже потрібно і важливо. Але ніщо не замінить нормальне людське живе спілкування і співпереживання цим дітям. У них свій світ, своє життя. Вони усе розуміють, бачать, почувають. Для них важливий кожен ваш приїзд, кожен ваш уважний погляд. Важливо щоб з ними говорили на рівних, говорили про усе, про іграшки, про мрії, про почуття, про музику, про майбутній ранок, про друзів, про життя, про наступний ваш приїзд. Вони нічого не чекають. Вони усе про себе знають. Така їхня реальність. Ми не любимо читати, знати про людей із хворобою ДЦП. Про це і не потрібно читати. Потрібно просто їхати. Навіть години проведеної поруч, емоційно вистачає дітям на багато днів уперед. Це найменше, що ми з вами можемо їм дати. Для кожного з нас, для "нормальних" людей це просто зробити. Нас сотні тисяч. Один день, всього один день присвятити безоплатній допомозі людям, що її потребують від вас - цього буде досить".
Яна Зирянова (редактор): "Неможливо передати словами всі почуття. Потрібно побувати там, щоб усе зрозуміти. Коли ми прибутку на місце, нас зустріла Свєточка,мешканка інтернату. Медсестри-няньки сказали, що вона, почувши звук машин, відразу почала вдягатися і вибігла до нас. На обличчі дитини світилася неповторна щира посмішка, що супроводжувала нас до самого від'їзду. Коли ми зайшли в перший корпус і я, чесно кажучи, тільки через хвилин 20 зрозуміла, що отут знаходяться тільки дівчатка - усі діти виголені налисо. При вході нас почали зустрічати мешканці інтернату: хтось прийшов, хтось приїхав на інвалідній колясці, а хтось і зовсім приповз... Мені увесь час доводилося відходити в бік, щоб зробити глибокий вдих і витерти сльози. Знаєте, чого їм не вистачає більш за всього? УВАГИ! Ви б бачили ці щасливі обличчя, коли ми роздавали цукерки, іграшки і канцелярію. 146 таких різних дітей: Раєчка хоче сумку, Серргій любить слухати Океан Ельзи на плеєрі, Сашко відмінно показує фокуси. Я б хотіла, щоб кожний з вас із ними познайомився".
Женя Скороход (менеджер по рекламі): "При зустрічі з дітьми, я відчула величезну кількість емоцій. Я побачила багато чого в їхніх очах. Вони насолоджувалися кожною секундою спілкування з нами, щиро раділи, посміхалися і жартували. Кожен з мешканців інтернату - дуже розумна і добра дитина. Більше за все мене вразив хлопець, що при зустрічі поцілував руку кожній з нас! Це було дуже зворушливо. Я вдячна кожному, хто допомагає цим прекрасним дітям і прошу не забувати, що вони теж люди і дуже хороші".
Геннадій Мидвичук (водій, капітан корабля): "Днями мені пощастило допомогти гарним людям, відвезти подарунки в Дитячий будинок (діти з ДЦП) більше 300 км від Києва. Як ці діти раділи увазі і сюрпризам - це просто неймовірно! Я знову і знову переконуюся в істині: Найважливіше робити добро, любити, дякувати Бога і цінувати життя! Спасибі колежанкам за можливість допомогти".
Від себе і від дітей дитячого будинку, хочемо сказати величезне спасибі всім тим, хто поділився частинкою свого тепла і людяності і взяв участь у нашій акції. Завдяки вам і таким як ви, у цьому світі усе ще живе добро. Якщо з якихось причин ви не встигли приєднатися до акції, у вас завжди є можливість з'їздити в дитячий будинок самостійно, або передати речі нам, оскільки, ми планує повторити поїздку в найближчі місяці.
Наталія Денисюк, "Maіnpeople"
Повернутись назад