«Війна насправді не така літературна, як її представляють у книжках та фільмах»,- вінницький історик
19-03-2014, 11:12. Автор новини: lada_info
17 березня у Ладижинській міській бібліотеці відбулася тематична зустріч із Іваном Ткаченком, автором книги «Сокілець - Губник», істориком, краєзнавцем, колишнім вчителем історії Губницької загальноосвітньої школи, присвячена 70-ій річниці з дня визволення Ладижина та округи від фашистських загарбників.
Послухати спогади та поспілкуватися із гостем прийшли цього дня представники відділу культури та освіти, міського Будинку культури «Лада», вчителі – історики та старшокласники міських шкіл.
Послухати спогади та поспілкуватися із гостем прийшли цього дня представники відділу культури та освіти, міського Будинку культури «Лада», вчителі – історики та старшокласники міських шкіл.
Організували захід Тетяна Макаревич, завідуюча сектором краєзнавства МБК "Лада", Ірина Боднарчук, виконуючої обов’язки директора цього ж закладу, Сергій Зінько, методист відділу освіти Ладижинської міської ради за сприяння відділу освіти.
«Іван Ткаченко – наш колега, історик, працював у школі у Губнику, останнім часом займається дослідженням історії нашого краю, тобто, Вінниччини, Гайсинського району. Теми його досліджень – голодомор та події Другої світової війни. Справа у тому, що під час війни по березі річки Південний Буг проходив кордон – рейхскомісаріату України та Трансністрії і Гайсинщина була якраз під окупацією німців, тобто відносилася до рейхскомісаріату, тому там активно діяв партизанський рух. Думаю, Івану Петровичу, як досліднику - краєзнавцю, є про що розказати і ця зустріч буде цікавою», - представив свого колегу Сергій Зінько.
Іван Ткаченко поділився з присутніми своїми дослідженнями, розказав багато фактів та історій очевидців війни, живих історій про своїх родичів, яким довелося пережити ті страшні часи лихоліття. Поділився він також своїми історичними розвідками щодо історії походження села Губник, яке колись мало назву «Сокілець». Усі свої дослідження автор втілив у книзі «Сокілець - Губник».Краєзнавець розказав чимало історій - прикладів із партизанського руху, який вівся на території Тростянецького району та у Губнику, розповів, що довелося пережити його батьку та діду, іншим родичам, поділився свідченнями очевидців тих подій.
«Я думаю, школярам, які зібралися сьогодні, - дуже цікаво було почути різні факти. Адже підручники і сучасні фільми часто зображають війну не такою, як вона була насправді. Те, як люди переживали окупацію, як ставилися до партизанів, окупантів, що відчували, живі історії людські – це те, про що у фільмах не побачиш, у підручниках не прочитаєш, там взагалі, здебільшого, лише сухі цифри, тобто, скільки загинуло, скільки фронтів було, скільки тривали бої. Але за цими цифрами людські долі, і якщо дивитися на війну з призми кожної людської долі, тоді все інакше сприймається»,- наголосив Сергій Зінько.
«Війна насправді не така літературна, не така книжна, як нам її малюють у книжках чи у фільмах. Все було зовсім не так патріотично і героїчно, як ми звикли читати у «Прапороносцях». Я, дивлячись фільми художні про війну, не сприймаю це категорично. А коли дивлюсь кадри кінохроніки, коли бачу там солдата реального, замученого, зарослого, який іде і щось там сьорбає з котелка, - ото справжнє обличчя війни. А все інше – фарс! От будьте уважними – коли дивитеся фільми про війну, можна уловити у лексиці дійових осіб, особливо офіцерів, - сучасну термінологію. Вже через це фільм не сприймається. Взяти звичайного солдата того часу. Це дядько чи хлопець, який, може, і чотирьох класів школи не закінчив… Де та лексика, де те багатство мови? Та нема його там. Простий мужик від плуга, який взяв зброю в руки і став в стрій. Тепер на зачіски у фільмах зверніть увагу, які наші офіцери стильні, тоді такого не було, як правило, всі були поголені «під нуль»… І таких фактів ще чимало є», - поділився Іван Петрович.
Іван Ткаченко також детально розповів про визволення Губника від німецько – фашистських загарбників.
«У березні 1944 року намічався відступ ворожих військ. Німці почали покидати село Губник. Після того, як 10 – 12 березня 1944 року було визволено Христинівку, військам дали завдання швидким маршем передислокуватися до Соболівки, Метанівки і Брідка, а звідти почати наступ на Губник, щоб захопити переправу. Цей кидок здійснювали танкові підрозділи - 46, 156, 252 – ий полки і 233 – тя окрема танкова бригада з 5 –го механізованого корпусу. Німці відступали у напрямку Губника. Переслідували їх наші авангардні частини, серед них була група розвідників на чолі із лейтенантом Касаткіним. Вони заховалися біля залізничного мосту і намагалися виявити ворожі вогневі точки навколо переправи, для цього відкрили вогонь по одному із німецьких обозів, який дійшов до середини переправи. Так побачили, що німці закріпилися із технікою та солдатами на Ладижинському правому березі . До речі, там траншеї до цих пір збереглися. 12 березня на північно – східну околиці Губника у хутір Матвіївський зайшов 682 – ий стрілецький полк із 202 – ї стрілецької дивізії, якою командував полковник Хохлов. Радянські війська спробували захопити село Губник, але дві німецькі колони пішли напереріз нашим військовим і зупинили атаку. Фашисти шалено опиралися, використовували навіть фауст – патрони, для того, щоб нашим танкістам важко було вести обстріл, - підпалили 12 хат під солом’яними стріхами. Це створило димову завісу і відрізало видимість. Через це три радянські підбиті танки з включеними сиренами відступили до лісу, один екіпаж згорів, а два – люди закидали багнюкою, збили вогонь та врятували екіпажі. Розпочався запеклий бій за залізничну переправу. Німці намагалися спалити дерев’яний автодорожній міст, але підійшли наші війська. Наші танки пробилися до переправи, почали обстріл правового берега. Радянські піхотинці прорвалися на правий берег і зайняли оборону, потіснивши фашистів. Крім того, вночі наші сапери 5-го механізованого корпусу 52 – ї стрілецької дивізії навели переправу, по якій було переправлено легку техніку, а важкі танки переправили вбрід біля Глибочка. Цими силами було проведено нищівні бої радянських військ і Губник було звільнено»,- каже дослідник.
Усі присутні подякували Івану Ткаченку, а на згадку про зустріч Тетяна Макаревич подарувала йому збірку поезій Павла Малюського, ладижинського поета – ветерана Великої Вітчизняної війни.
Повернутись назад