Ладижинці, які пройшли Дебальцеве, згадують, як це було
21-02-2016, 11:41. Автор новини: lada_info
18 лютого – виповнюється рік від того пам’ятного дня, який по всій Україні тепер знають, як «вихід з Дебальцевого». Цей день усі бійці легендарної 128 – ї бригади, які залишилися серед живих, - вважають своїм другим днем народження.
Демобілізовані бійці, які пройшли через Дебальцевські події, - кажуть, що пекла вони не бояться, - бо за життя вже знають, що це таке, пережили це саме там, у Дебальцевому кільці.
Ми зустрілися із розвідниками 128 – ї бригади , зараз вже демобілізованими, - ладижанином Василем Терелюком, Максимом Городинським, його побратимом із Могилева – Подільського, та Інною Білецькою, ладижинською волонтеркою, яка у ті пам’ятні дні рік тому працювала в Артемівську, як психолог, і в якості медичного працівника. Саме ця тендітна енергійна жінка тоді вивозила і доправляла додому наших земляків, оформляла поранених у шпиталь, тримала зв’язок із родичами бійців, допомагала шукати зниклих безвісти. Вона досі згадує, як наші бійці у день народження Інни, яка була поряд з ними в той день, привітали її, приготувавши «цинковий» торт (печиво зі згущенкою у коробці від патронів).
Нині ці люди вже не на полі бою, але після демобілізації вони продовжують допомагати та підтримувати тих, хто знаходиться у зоні АТО. Інна Білецька та Василь Терелюк заснували благодійний фонд «Мирне майбутнє», який займається волонтерською діяльністю. Адже ті, хто стояли на обороні у важких умовах, ті, кому доводилося бачити, як гинуть побратими, ті, хто не раз дивилися смерті в очі, добре знають потреби бійців у зоні АТО.
Насамперед, Василь Терелюк, Максим Городинський та Інна Білецька передали вітання усім своїм побратимам із легендарної 128 - ї, особливо – хлопцям із розвідроти. У тій бригаді були зібрані бійці з різних регіонів України, та, за словами Василя Терелюка, - найбільше з Вінницької області. Він згадує, що коли тільки сам з’явився в бригаді, - там було два хлопці з Могилева – Подільського і заїхали бійці з Ладижина, із цих вояків починалася розвідрота 128 - ї.
«З Вінницької області, мабуть, там був основний кістяк, в 128 – ій бригаді. З Вінницької області нас тоді саме більше взяли в бригаду. В загальному там 2800 було, мабуть, половина точно було з Вінницької області. Для тих хлопців, які зараз знаходяться безпосередньо там, в АТО, бажаю, хай скоріше це все закінчується, живі і здорові повертаються додому, в свої сім’ї. А сім’ї, я сподіваюся, що чекають. А тіим, що вже тут, потрібно змиритися із тим, що є. на жаль, не так все просто тут відбувається, як ми хотіли. Ми думали, що щось зміниться на краще», - з гіркотою говорить Василь Терелюк.
Найважче, на думку тих, хто пройшов бойовий шлях в АТО, бачити, що тут, в тилу, як вони кажуть, їх не всі розуміють, і багато є просто байдужих людей, є і такі, для кого тема «атошників» - це просто привід заробити собі додатковий піар.
Люди, які пройшли ту війну, вертаються додому вже геть іншими, адже вони бачили, відчували на собі найважчий людській біль – біль втрати, страх смерті щохвилини живе там у серці кожного бійця. Стоячи на смерть на захисті усіх нас, ті, що вижили і прийшли додому героями, дуже важко і болісно сприймають нерозуміння і байдужість людей, які не були на полі бою, не знають, як це захищати один одного, прикриваючи своїх побратимів, і бути впевненому у тих, хто готовий прикрити тебе вогнем і ціною власного життя.
Тому – усі ті владні обіцянки, пільги, вшанування – це лише мала частка нашої вдячності тим, хто стоїть за нашу свободу і спокій та незалежність країни у зоні АТО.
Та Василь Терелюк та Інна Білецька впевнені, що ладижинська влада є виключенням у хорошому сенсі, адже у нашому місті до воїнів АТО ставляться з повагою, увагою їх не обділяють, всі обіцянки виконують, підтримують і тих, хто на Сході, і тих, хто повернувся, і сім’ї загиблих та поранених бійців.
«Можу сказати одне , що в Ладижині в нас ще більш – менш нормально до «атошників» ставляться. Навіть от з тією землею. Мер не ображає. А що стосується інших міст і районів, той самий Гайсин… Є хлопці, які ще взагалі нічого не отримали», - каже Інна Білецька.
Згадуючи про свою службу в Дебальцевому, - колишні розвідники звертають увагу, що в тій ситуації виходу з Дебальцевого і здачі цієї точки, - все дуже неоднозначно, і в багатьох причинах будуть ще розбиратися на рівні вищої влади. За їхніми словами, це на той час вважалася одна із найсильніших військових баз в зоні АТО.
«Ще будуть розбиратися, і винні будуть покарані. Тому що дуже неприємна історія там вийшла. Ми там вісім місяців простояли і довелося місто здавати. На початку розмови такі були – розширяти фланги… Була змога. Ми прийшли, в нас були сили, в нас була техніка. Було чим воювати. Ми були заряджені. У підсумку так вийшло, що довелося здати із такими некрасивими моментами», - з гіркотою у голосі розповідає ВасильТерелюк.
Це думка справжнього військового, патріота, але він упевнений, що командир, який був поряд зі своїми бійцями, прийняв правильне рішення, яке врятувало багато життів, інакше, якби тоді не почали вихід з Дебальцевого , то до ранку, скоріш за все, - ніхто б не дожив…
Згадували бійці, як ворожі сили використовували усі види зброї, аби взяти Дебальцеве, той шквальний прицільний вогонь, коли ні хвилини перепочинку не було.
«На нас приміняли все, всю артилерію, яке є. Шрапнель, «гради», «смерчі», «урагани». «Гради», це як за щастя… Цілодобово, не зупиняючись, безперервно. П’ять хвилин, навіть страшно було в туалет сходити. Щоб взяти те Дебальцеве, - вони стягнули весь фронт: ЛНР, ДНР, російська армія підтягнулась, ну, там, в основному, вона і була. Всі сили кинули на те, щоб взяти цей плацдарм. А це Дебальцеве було, як плацдарм для наступу. Планувалося з нього починати наступ на Донецьк, на Луганськ», - говорить Василь Терелюк.
Найтяжче, на думку демобілізованих бійців, це коли втрачаєш побратимів. Саме за день до виходу із Дебальцевого, довелося втратити бойових товаришів, з якими пішли у розвідку. Саме тоді, 17 лютого, загинув наш земляк, ладижинець Віталій Хіміч. Василь Терелюк із загиблим героєм були разом, пліч – о – пліч, до останньої хвилини.
«Були з першої до останньої хвилини. Так вийшло, що 17 числа потрапили в засаду. Пішли витягувати свого товариша з нашої розвідроти, поранений був, потрапив він в засаду. Пішли його витягувати, попали ми. В той момент Віталік Хіміч, Женя Герасевич, Саша Шандор із Закарпаття. Буквально за п’ять хвилин вони загинули. «Ганс» в мене на руках вже помер, я його затягнув, сховав, думав, що можна було врятувати, але в нього вже кров з рота, шия прострілена… Віталік з Женею відразу… Справжні патріоти, справжні герої, справжні розвідники. З нашої розвідроти всі загинули в прямому контакті від кульових поранень. Не те, що там – той розбився, той повісився, той в аварію потрапив, того осколками посікло… Всі в бою… Шкода і образливо. Вони з нами в наших серцях залишаться назавжди, це однозначно», - розповідає Василь Терелюк.
Повернутись назад