У Ладижині пройшов вечір пам’яті Олександра Макаревича – оператора, режисера, діяча культури
13-12-2017, 11:22. Автор новини: trkpk
Він створив першу в місті кіно- і телевізійну студію, через об’єктив його відеокамери ладижинці і тисячі людей в країні дивились на події у енергетичній столиці Вінниччини... Олександр Макаревич мав іще багато планів знімати фільми, ростити сад, але доля розпорядилась інакше.
Олександра Макаревича у місті знали і любили. Він був невідривний від своєї дружини – Тетяни Макаревич, разом із якою вони брали участь і були ініціаторами, авторами, ведучими усіх міських масових заходів. У Ладижині їх так і називали - «наші Макаревичі».
Олександр Макаревич – багато років працював у міському Палаці культури «Прометей», керівником народної кіностудії «Лада», і був не лише режисером, оператором, сценаристом. Незмінно із фото – кінокамерою в руках він був безпосереднім учасником кожного заходу. І не лише, як надійний оператор і режисер. Він писав сценарії, робив декорації, і сам був ведучим багатьох святкових програм, новорічних ранків, вечорів. Саме Олександр Макаревич першим почав знімати відео укладання шлюбів, це була його ідея – робити невеликі пам’ятні фільми про найщасливіші миттєвості молодят, і робив він це надзвичайно майстерно, якісно, із прискіпливою увагою до деталей.
Усі роботи Олександра і Тетяни Макаревичів мали свій особливий стиль, оригінальний майстерний почерк. А відповідальність за будь – яку роботу в Олександра Макаревича була така, що усі, хто виходив на сцену, були упевнені – захід пройде без проблем, майстерно і викличе захоплення глядачів, якщо за пультом сидить незмінний Макаревич. Адже він не лише чудово робив свою роботу, він миттєво реагував на усі незначущі заминки, що виникали під час дійства, допомагав, бо знав усю програму.
Цей чоловік притягував погляд і викликав довіру у всіх, хто з ним спілкувався, адже був не просто справжнім фахівцем своєї справи, майстром із своїм особливим баченням, він був надзвичайно щирим, добрим, з чистою душею, що відкривалася кожному, хто на це заслуговував. Олександр тонко відчував не лише людей, він умів викликати на откровення, зрозуміти, вислухати і потім донести у своєму фільмі головне, те, що торкало душу і не відпускало. Він обожнював природу у всій її красі, за будь - якої погоди. І понад усе любив білі хризантеми…
Саме такими спогадами про Олександра Макаревича ділилися днями містяни, які були присутні на вечорі пам’яті «Віра. Надія. Любов», який організувала вдова режисера Тетяна Макаревич.
«Я дуже вдячна, що мене запросили на цю сцену згадати про нашого Сашу. Це людина з великої букви, це порядність, це чесність, це скромність, це любов. Найкращі слова, які можна у світі знайти, - це про Сашу… », - зі сльозами на очах згадує Валентина Загребельна.
Наталя Кушнір, викладач Ладижинського коледжу ВНАУ, тоді тісно співпрацювала з Олександром Макаревичем, разом влаштовували кіновечори та різні міські заходи.
«Сьогодні вшановуємо пам’ять доброї, щирої, талановитої людини, професіонала своєї справи Олександра Макаревича. Біля нього завжди було по-домашньому добре, затишно, і обов’язково талановито… Пам’ятаю, що місцева влада поставила завдання – створити документальний фільм про самотніх стареньких людей. Тетяна і Олександр їздили по селам нашого району, зустрічлись зі старенькими самотніми , нікому не потрібними, забутими родиною, владою, людьми. Брали у них інтерв’ю. І народилась документальна стрічка. З нею ми виїжджали до колективів міста Ладижина. З розумінням нас зустрів колектив Ладижинської ТЕС. І нехтуючи часом обідньої перерви, працівники прийшли на перегляд документального фільму. І по тому, що ми побачили, ми зрозуміли – їх зачепила доля стареньких самітників. І тоді почалась невелика допомога – людям лагодили паркани, дахи, привозили дрова… І Сашко радів – маленька, незначна його справа, а допомога людям відчутна.
«Ми із Сашою зустрілися, порівнюючи, пізно вже, десь у 1991 році. Від самого початку мене вразила самовідданість людини. Він просто розчинявся в тих проблемах, які він перед собою ставив. Вражала його працьовитість і він був дуже хорошою людиною. З ним було приємно працювати. .. Коли відчуваєш самовідданість. Коли ми розпочинали цей телевізійний проект, - тільки так його можна було з місця зрушити, коли повна самовідданість. Я з любов ’ю згадую Сашу. І вічна пам’ять йому», - сказав Олексій Рак, директор телерадіокомпанії «Тодор».
Саме такими спогадами про Олександра Макаревича ділилися днями містяни, які були присутні на вечорі пам’яті «Віра. Надія. Любов», який організувала вдова режисера Тетяна Макаревич.
Пані Тетяна написала сценарій, а колеги, працівники Будинку культури «Лада», творчі колективи міста, та усі хто, знав і любив Олександра Макаревича, зробили цей вечір надзвичайно теплим, щирим і таким живим, що, мабуть, усі присутні відчули – Олександр тут, поряд…
Наш видатний земляк народився у місті Тульчин, у родині Йосипа і Ганни Макаревичів. Батько Олександра - білоруський військовослужбовець, який служив у військовій частині Тульчина, і з часом забрав дружину – українку і дітей та переїхав до Білорусі, на батьківщину. То ж Саша розмовляв білоруською, до четвертого класу навчався у білоруській національній школі.
Та батьки знову повернулися до Тульчина, і щоб сину було легше, віддали його до школи із російською мовою навчання. Олександр швидко опанував тут російську та українську мови і полюбив рідний Тульчин всією душею, потім часто казав, що це – найкраще містечко. Саме тут, у школі Саша захопився фото – кіномистецтвом, відвідував гурток, і вже тоді зрозумів , що то справа усього його життя.
До армії працював кіномеханіком у міському кінотеатрі, армійську службу проходив у Москві, у будівельному батальйоні, був заповзятим фотокором, і все армійське життя кадрував на фотоплівку. Додому надсилав вітальні листівки, які виготовляв сам – власні фотознімки квітів із теплими словами на звороті.
Олександр Макаревич завжди тягнувся на батьківщину, до рідного Тульчина, де з часом залишилися могили батьків і брата, та приїздив до родини сестри, яка його дуже любила.
«Всі фото, які є у мене, - усі робив Сашко. Я його дуже поважала. За все життя ми жодного разу не посварилися. В нього було стільки любові, її вистачало до всіх. Він любив моїх дітей, своїх, усіх оточуючих. Жодного разу я не чула від нього поганого слова у бік когось. Я бачила, як він за мною сумував, він приїздив і казав – «Моя сестричка - найкраща», - згадує про брата сестра Світлана.
Усе життя Олександр Макаревич присвятив улюбленій справі – фото – кінорежисурі, поступово розвиваючись і вдосконалюючи свою майстерність. Спочатку працював у Будинку піонерів Тульчина, керівником фотогуртка. Пізніше – у районному Будинку культури, на посаді керівника фотостудії, потім керував народною кіностудією «Поділля», водночас Олександр працював і звукооператором, озвучував концерти, театральні постановки, різні урочисті заходи.
А далі – робота у молодому місті енергетиків Ладижині. У 1978 році Ладижинська ТЕС здала в експлуатацію Палац культури «Прометей», то ж Олександра Макаревича запросили для організації кіностудії. Так їх родина перебралась до Ладижина. І першоюїх зустріла і привітно прийняла Валентина Загребельна, учасниця тодішнього хорового колективу.
«Я дуже вдячна, що мене запросили на цю сцену згадати про нашого Сашу. Це людина з великої букви, це порядність, це чесність, це скромність, це любов. Найкращі слова, які можна у світі знайти, - це про Сашу… », - зі сльозами на очах згадує Валентина Загребельна.Кіностудія у Ладижині швидко стала популярною, до неї потягнулися молоді, активні, ініціативні, талановиті. Олександр умів пояснити, навчити, згуртувати і здружити, адже сам був дуже щирим, не по рокам мудрим і світлим. Та закоханим у свою справу.
Наталя Кушнір, викладач Ладижинського коледжу ВНАУ, тоді тісно співпрацювала з Олександром Макаревичем, разом влаштовували кіновечори та різні міські заходи.
«Сьогодні вшановуємо пам’ять доброї, щирої, талановитої людини, професіонала своєї справи Олександра Макаревича. Біля нього завжди було по-домашньому добре, затишно, і обов’язково талановито… Пам’ятаю, що місцева влада поставила завдання – створити документальний фільм про самотніх стареньких людей. Тетяна і Олександр їздили по селам нашого району, зустрічлись зі старенькими самотніми , нікому не потрібними, забутими родиною, владою, людьми. Брали у них інтерв’ю. І народилась документальна стрічка. З нею ми виїжджали до колективів міста Ладижина. З розумінням нас зустрів колектив Ладижинської ТЕС. І нехтуючи часом обідньої перерви, працівники прийшли на перегляд документального фільму. І по тому, що ми побачили, ми зрозуміли – їх зачепила доля стареньких самітників. І тоді почалась невелика допомога – людям лагодили паркани, дахи, привозили дрова… І Сашко радів – маленька, незначна його справа, а допомога людям відчутна. В українського письменника, нашого земляка, Михайла Стельмаха, є чудовий роман «Чотири броди». У ньому митець стверджує – ми усі з вами, по життю, проходимо цими бродами. Перший – дитинства, другий - юності, третій – зрілості, а четвертий – старості і вічності. Ось і пішла у вічність душа доброї людини, Олександра Макаревича, але залишила хороші справи, гарну пам’ять», - говорить Наталя Кушнір.
Юрій Нагорний, Андрій Смірнов, Людмила Янчук, Людмила Головашич, Світлана Ільніцька, Віталій Єськов – це лише деякі із багатьох, кому пощастило у житті перетнутися із Олександром Макаревичем, і торкнутися струн його світлої душі, щирої відкритої вдачі і постійно дивуватися надзвичайній працелюбності, відповідальності , майстерності і багатогранності цього майстра кінематографії.
Усі фільми Олександра Макаревича мали індивідуальний особливий стиль, надзвичайно атмосферні, кожний кадр був насичений деталями, особливою світло – тіньовою побудовою. Фільм режисера О.Макаревича «Слід на землі »отримав диплом за кращу режисуру та друге місце на кінофестивалі любительських фільмів в Україні.
Творчий доробок режисера – це десятки документальних фільмів та репортажів, його творчі роботи мали визнання і отримували призові місця на обласних та Всеукраїнських конкурсах.
У 1989 році кіностудія «Лада» під керівництвом Олександра Макаревича отримала почесне звання «народний самодіяльний колектив». Пізніше кіностудія стала телестудією, телевізійні передачі транслювалися за сприяння Ладижинської ТЕС через міський ретранслятор.
А далі – робота на міському кабельному телебаченні, зйомки і випуски аналітичних, інформаційних та вітальних програм, місцевих подій, концертів.
«Ми із Сашою зустрілися, порівнюючи, пізно вже, десь у 1991 році. Від самого початку мене вразила самовідданість людини. Він просто розчинявся в тих проблемах, які він перед собою ставив. Вражала його працьовитість і він був дуже хорошою людиною. З ним було приємно працювати. .. Коли відчуваєш самовідданість. Коли ми розпочинали цей телевізійний проект, - тільки так його можна було з місця зрушити, коли повна самовідданість. Я з любов ’ю згадую Сашу. І вічна пам’ять йому», - сказав Олексій Рак, директор телерадіокомпанії «Тодор». Творчість Олександра Макаревича – яскрава і багатогранна, крім зйомок, він був і сценаристом, і декоратором, і цікавим ведучим, який багатьох навчив упевненості і мистецтву відчувати сцену.
Найвизначніші фільми, створені Олександром Макаревичем, за незмінної підтримки і допомоги його дружини Тетяни - документальний фільм «Тут, де судилося нам жити» про Ладижинську ТЕС, «Гіркий цвіт акації», документальний фільм про голодомор, який у 2007 році на Міжнародному конкурсі любительських фільмів посів друге місце. Останній документальний фільм за участю Олександра Макаревича, присвячений 45 – річчю Ладижинської ТЕС «Це моє життя» на обласному конкурсі - фестивалі отримав Гран – прі.
Але на той час Олександра Макаревича вже не було серед нас. 26 квітня 2016 року, на 64 – му році життя світла душа цього надзвичайно доброго і відкритого, щирого і і закоханого у життя чоловіка відійшла у вічність. Але у душах і серцях ладижинців він незмінно є, живе, творить, посміхається... Він - у фільмах, світлинах, у спогадах.
Повернутись назад