За Законами Любові. Жила Людина, яку ми бачили, ане не знали

Щоранку  до під'їзду його будинку на Арбаті прилітала велика зграя голубів. І бігли назустріч йому бездомні собаки, радісно сигналізуючи хвостиками, і бомжі, якими багата була Москва в 90-і, чекали осторонь, намагаючись не залишитися непоміченими дуже скромною і непримітною літньою людиною в потертій куртці, кашкті, майже насунутим на очі...

Не любив, коли його впізнавали!

І для кожного знаходилося в нього не тільки добре слово, але і гостинці: птахам - пшоно, собакам - ковбаска і кісточки, бомжам - хліб, сосиски, дрібні гроші...

Утім, люди цінували не стільки дарунки, скільки щиру турботу знаменитого артиста про тих, хто упав на саме "дно" в силу життєвих обставин:тому що поговорити про життя, потинути руку великій людині, знову відчути себе шановними - дорогого варте!

"Йдіть зі миром", - відповідав їм на слова подяки.

Сам же йшов годувати бомжів чотириногих - колишніх "друзів людини", яких масово викидали росіяни, що стали раптово жебраками після грабіжницьких економічних реформ 90-х.

Скільки породистих і "метисів", кошлатих і короткошерстих, маленьких і великих, було приречено на холодну і голодну смерть, якщо, звичайно, "пощастить" їм уникнути лап шкуродерів!

І він обрав для себе місію - допомагати цим нещасним, кинутим напризволяще створенням, хоча сам ледь зводив кінці з кінцями: жив на мізерну пенсію в маленькій квартирці, з кухнею в чотири квадратних метри, куди і друзів було ніяково запросити.

Чорно-білий телевізор, непрацюючий душ і кран холодної води, замість фіранок на вікнах - мішковина з-під цукру... кімнати, що потребують ремонту... і хвора, лежача дружина.

"Чому тільки ви ходите, а де ваша дружина?" - запитували місцеві продавці.

"Та ось, капелюшка підходящого в гардеробі не знайшла", - віджартовувався, купуючи локшину "Доширак" для себе і пшоно - для голубів.

М'ясні обрізки і кісточки для тварин йому залишали продавці сусіднього Смоленського гастроному.

Він же м'яса не їв - був вегетаріанцем, займався йогою, лікарів не відвідував - навіть картки медичної не мав у поліклініці. Можливо, саме тому і  дожив до похилого віку без хронічних болячок.

На дев'ятому десятку зношений організм уже давав про себе знати...

Це пригнічувало, утім, як і все, що відбувалося в Росії в 90-і. "Нову епоху" - кримінального розгарбування країни - не міг прийняти і пристосуватися.

Але в будь-яку погоду - дощ, сніг, мороз і ожеледь, незважаючи на настрій і серцеві болі - він знаходив у собі сили встати з ліжка, щоб іти до тих, хто мав потребу у його турботі, любові, ласці.

"Я повинний годувати голубів" - повторював сам собі щоранку .

Птахи сідали на плечі, голову, клювали корм із долоні, собаки тиснулися до ніг, ластилися.

І почував він, як потрібен цим беззахисним створенням у світі холодному, байдужому, жорстокому...

Птахи і собаки слідували за ним усюди, так само, як у далекі часи, тварини супроводжували православних святих - Сергія Радонежського, Серафима Саровского, Євфросинію В'яземську...

І бродив він з цим почтом по арбатских двориках, годував собак, кішок. Безпритульних кошенят, цуценят відносив у зоомагазин, де потім їх безкоштовно віддавали в добрі руки.

Палку любов до тварин, до природи, проніс через усе життя, з  дитячих років, коли його - хворобливу дитину, мати влаштувала в школу, що розташовувалася у заповіднику. Сором’язливий, занурений у себе, хлопчик годинами гуляв у лісі, подружився з птахами, комахами і навіть деревами. Розмовляв з ними, ніжно розгладжував зів’ялі листочки, фізично відчуваючи страждання зрубаних, випадково покалічених, по-варварськи поламаних.

Ліс сприймав, як величезне диво, як храм, і боявся заподіяти шкоду будь-кому, навіть мурасі...

От повзе невагома комашка по долоні, ледь торкаючись лапками, ніжно лоскоче шкіру: тендітні ніжки, ламкі крильця, витончене тільце - ювелірна робота божественного майстра!

А можливо, і люди для когось там, нагорі, усього лише незначні комахи?

Навіть ставши дорослим, ніколи не убивав він тарганів, мух, павуків, тому що все живе створено самим Творцем, і людина невправі знищувати його творіння.

Якось взимку, у жорстокий мороз, він помітив на люку теплоцентралі помираючого пса. "Треба взяти собачку, а то за ніч змерзне", - і восьмидесятилітній чоловік підняв нещасного, і відніс додому.

Так у квартирі оселився Хлопчик - звичайний "дворняжка", з облупленою шерстю, і випнутими ребрами, злісний і недовірливий... Але, якщо є в людському серці справжня любов, будь-яку дворнягу можна відігріти. Пес поправився, обріс  шовковистою шкуркою, став найкращим другом своєму рятівнику. І, коли вони обнявшись відпочивали на дивані, на телефонні дзвоники відповідала дружина:

"Не тривожте Гошу, на ньому спить собака. Він дуже боїться її потурбувати. Вона ж дворняга. Стільки перенесла. Нехай поспить..."

Бувало, Хлопчик займав диван раніше за господаря, і тому доводилося вкладатися поруч - на підлогу.

"Собаки - вони як ліки: лікують, рятують людей, зміцнюють нервову систему. Після вісімдесяти усім треба мати собаку. Вона врятує вас, допоможе з режимом дня краще всяких лікарів" - радив він друзям і мріяв про те, щоб усі люди підгодовували тварин!

Людина повинна жити в доброті і любові до живих істот, інакше вона навіть не тварина по Дарвіну, а гумовий манекен, набитий тирсою із назвою "внутрішні органи".

Крім Хлопчика, у родині жили два папуги і врятована з калюжі божа корівка. Завдяки постійній турботі, їй випало щастя прожити на світі цілих ТРИ роки, всупереч дворічному життєвому терміну в природі.

Одного з папуг нарекли Борисом - він був куплений у день, коли президентом країни став Єльцин. Папуга вмів говорити і часто, з інтонаціями дружини хазяїна, кричав услід: "Що ти усе бігаєш? Піди, поспи!"

Щовечора Чоловік виходив на балкон, розглядав у телескоп зоряне небо, і вірний Хлопчик лягав біля ніг, зігріваючи своїм теплом.

Як же надили далекі галактики, інопланетні цивілізації!

Але, - розмовляв він із собакою, - людство занадто агресивне, не захочуть інопланетяни з нами спілкуватися, навряд чи ми будемо прийняті у всесвітнє високорозвинене творче братерство ... Вся історія людства - нескінченні війни, руйнування, насильство, горе і сльози народні. Наші технічні досягнення спрямовані не на благо людства - на знищення один одного. І з технічним прогресом деградує людська мораль... Де гарантія, що нові знання не будуть повернені проти сусідів по галактиці? Можливо, пройде не одне сторіччя, перш ніж люди зрозуміють, навіщо вони на Землі... І перш ніж рватися до зірок, варто б навести порядок у власному домі, у якому стільки бідних, хворих, нещасних, а для цього потрібно усього лише жити за законами ЛЮБОВІ!

Саме цією любов'ю - до дружини, дочки, собак... любов'ю до усього живого він і жив, і був щасливий, хоч пенсії не вистачало, і сантехніку полагодити не було за що, і дружина важко хворіла, і дочка - художниця-скульптор, мало заробляла. Від запропонованої матеріальної допомоги завжди відмовлявся: "іншим зараз важче...є люди бідніші. Я ж можу жити й у діжці, як Діоген".

Піфагор, Сократ, Гомер, Овідій, Горацій, Петрарка ... Як же співзвучні були їхні погляди його власним думкам, світосприйняттю!

Адже ще дві тисячі років тому, улюблений поет Овідій писав:

Часто надходили запрошення взяти участь у спектаклях - "юморинах" у Театрі кіноактора. Незважаючи на погане самопочуття, завжди погоджувався, жартував, що заробляє на корм бездомним тваринам.

От і 6 вересня 2001 року, коли за дві години до початку спектаклю, його попросили замінити захворілого артиста - погодився ... У той день почував себе недобре, боліло, щеміло серце, і тому попросив, щоб його виступ був першим. Перед від'їздом у театр вийшов прогулятися разом з дочкою і Хлопчиком. Голова крутилась, ноги підкошувалися, але йому дуже  хотілося пройтися по улюбленому Арбату, попрощатися з друзями - птахами, собаками, оскільки було передчуття: бачить їх востаннє...

Серцевий напад трапився прямо на сцені - "швидка" відвезла в лікарню, де ще півтора місяці лікарі боролись за його життя. Він помер 22 жовтня 2001 року.

Знаменитого актора і велику Людину в останню путь проводжали не тільки люди - бездомні собаки тяглися за труною, у небі кружляли птахи...

Рік по тому на його могилі, на Ваганьковськом цвинтарі, був встановлений, створений на народні кошти, пам'ятник з дуже скромним написом: