Військовий хірург із Вінниччини отримав подяку від волонтерів за тисячі врятованих життів захисників України

Майору медичної служби, завідуючому операційним блоком, Вінницького військового шпиталю Артему Шаміну виповнилось 33 роки. А за плечима - роки на передовій, тисячі врятованих життів українських воїнів-захисників. Від усіх врятованих Артему Миколайовичу висловив подяку журналіст і волонтер Василь Кізка, який в ефірі Lada FMрозповів історію однієї поїздки волонтерів на передову і про свою зустріч із лікарем-поїном:


- Двадцять восьмого березня виповнилось 33 роки випускнику Вінницького медичного інституту, випускнику військово-медичної академії Артему Миколайовичу Шаміну. Майору медичної служби, завідуючому операційним блоком, Вінницького військового шпиталю.

Звісно, тридцять три роки – це вік Ісуса Христа. Про це Артему не раз нагадали його друзів в цей день. Бо й справді, це особливий час в житті людини. Коли вона розкривається в повній мірі. Для десятків і сотень українських воїнів Артем Шамін ангел-рятівник. Його вмілими руками Бог зберіг їм життя і здоров’я. Що може бути вище за це? Сумнівів немає – вони обожнюватимуть його скільки житимуть. А відтак продовжать покоління українців, дякуючи йому.

Артем із тих, які досягають в житті всього власними силами. Його батьки звичайні сільські люди. Мати медик, родом із Кирнасівки, а батько – з Нестерварки. Просто, можливо, вони Батьківщину – Україну трохи більше люблять, як деякі інші люди, і цю любов до неї передали синові. І з нею, цією непідробною любов’ю до Вітчизни, він іде по життю у цей час великих випробувань.

Артем і для мене виявився ангелом рятівником. А було це так. Влітку 2014 року, коли фронт ще стояв під Слов’янськом, ми- невелика група волонтерів, возили бусом харчі, одяг туди, на передову. В складі нашої групи був тоді і його батько – пан Микола Шамін, тульчинський підприємець у галузі ремонту легкових автомобілів.

Під вечір з під-Слов’янська ми мали дістатися до Оріхового Луганської області де в той час між вертолітним майданчиком і складом боєприпасів затишно примостився  Вінницький військовий шпиталь, неподалік фронту, як на пороховій діжечці сидів... Із під Слов’янська ми їхали до нього майже навмання. Керував нашим водієм пан Микола, зв’язуючись щораз з сином по телефону. За вказівками Артема мали виїхати із вщент розбитої дороги на трасу, а там, за кілька кілометрів, він мав нам повідомити де той поворот ліворуч – до шпиталю.

Коли дісталися зовсім безлюдної траси – вже почали спадати густі сутінки. Їдемо, їдемо, а повороту все немає. Ось-ось мала вже наступити комендантська година на передовій. А нам ніде зупинитися. Прифронтова зона. Ніч. І раптом обривається рятівний зв’язок батька з сином – наш дороговказ. Карти немає, зв’язку немає, дороги не знаємо, вперше їдемо по ній. Відмахали кілометрів з п’ятдесят, а пан Микола все повідомляє нам невтішну інформацію – син не відповідає. Що сталося – не відомо. Це ж війна, все може бути. Їдемо. Хто нас тримає на прицілі з моторошних узбіч – наші чи вже вороги – не знаємо. Почалися суперечки – стати чи рухатися далі. Якщо стати то можемо вже не зрушити з місця, якщо не стати то можна приїхати чортові в зуби.

Як з’ясувалося згодом, коли вже були в безпеці, ми доїхали тоді майже до самого російського кордону на якому блок-пости терористів чекали нас, як кажуть з "розпростертими обіймами", в полон. Подібним чином в руки ворога потрапило в ті часи немало наївних волонтерів. Не всі вони вижили. Нас чекала така ж доля тоді. І раптом, коли ми вже були майже в лапах ворога - пролунав той рятівний дзвінок від Артема.

Виявляється, він так довго не відповідав бо проводив важку операцію, рятував життя воїну. І попросту для нього в той час нічого іншого не існувало крім дихання і серцебиття солдата. Коли ж операція закінчилася – згадав і про батька, і про нас, схопився за телефон. І лиш почув де ми, вигукнув : «Вертайтеся назад!».

Як на повному ходу розверталися величезним білим бусом на тій темній безлюдній трасі, лише один Бог знає. Але жодного пострілу не було ні в бік буса, ні в слід йому. Ніби якась воістину Божа сила прикрила нас разом із словами Артема.

Коли нарешті дісталися госпіталю в полі нам здавалося, що повернулися з того світу, хоча ще довго нашуганий вартовий не відчиняв нам шлагбаум. Особливо були щасливими батько з сином Шаміни в ту мить зустрічі на війні.

З того часу капітан Артем Шамін пройшов фронтовими дорогами майже два роки. Відступав під обстрілами з крупнокаліберної артилерії з «Побєди» аж до Старобєльська. Знову наступав, лікуючи і військових, і цивільних – місцевих жителів – всіх.

Сьогодні вже майор Шамін в глибокому тилу. У Вінниці. Але це так, формально. Насправді він продовжує рятувати життя і здоров’я воїнів фронту. Він на передовій. У нього гарна дружина, чудова п’ятирічна донечка. І, кажуть, ще дуже великі перспективи в житті. Низький уклін тобі воїне-лікарю!