28-річний ладижинець-самоучка став дворазовим чемпіоном Світу

Як воно – бути дворазовим чемпіоном Світу, дізнавалаяися у самого паверліфтера журналістка Тетяна Поліщук. Спілкувалися з Миколою Вітюком просто неба в міському парку.

– Здається, жимом я займався все життя. Бо почав ще зі школи ходити в ладижинську «качалку» по вул. Прибережній. Як і більшість моїх однолітків, просто самостійно тягав вагу. Без тренера. Такі надмірні та безконтрольні зусилля звичайно сприяли фізичному розвитку, але призвели до утворення міжхребцевих гриж. Це стало для мене уроком, то ж почав шукати свої методи тренувань, які поступово вдосконалював під час навчання в Одеському політесі. Як і більшість хлопців того часу, я мріяв працювати на Ладижинській ТЕС. Мрія здійснилася. Але за 3 роки роботи на ТЕС я фактично не мав змоги займатися улюбленим видом спорту. Аж поки в місті не з’явився спортзал «Ряба Gym».

– Певною мірою так. Саме там я познайомився з нашою групою «ліфтерів» та моїм «хресним батьком» Ігорем Лещенко (Igor Leshchenko), (тим самим, котрий очолює «Вінницький бройлер»). Саме Ігор Лещенко, як тренер, почав допомагати мені з технікою. Ділився досвідом і давав корисні поради. Це певною мірою сприяло тому, що я вирішив шукати роботу на МХП.

Поступово я таки відновив форму, бо мав підтримку команди й керівництва. Помітивши мій прогрес Ігор Лещенко запропонував мені брати участь у змаганнях різних рівнів. Так почалося моє поступове «сходження на олімп».

Не дешево. При зарплаті інженера, я, звичайно, можу забезпечити собі спортивне харчування для відновлення м’язів, але не зміг би профінансувати свою участь у змаганнях такого рівня. Проте, «Вінницька птахофабрика» гідно підтримує своїх спортсменів. У нас постійно проходять численні внутрішні турніри з футболу та ін. Щодо жиму – візи, витрати на дорогу, житло, турнірний внесок – все на себе бере компанія. І це надзвичайно сприяє нашому розвитку, як спортсменів. Одним словом, якби не «Ряба», я б зараз заробляв на життя десь у Польщі. 

А так, я є наразі членом Всесвітньої бездопінгової федерації з паверліфтингу. Я маю чудового наставника Ігоря Лещенка, котрий завжди стимулює «жати», щоб встановити свій рекорд. І я жму. І якщо не стаю чемпіоном, для мене це програш. 2-3 місце – не мій варіант. То ж завжди роблю трохи більше, ніж попереднього разу.

На олімпіаді точно ні, тому що для цього потрібно буде повністю випасти з життя – ніякої роботи і звичного режиму – тільки спорт. Для цього потрібні дуже круті спонсори. Але я хотів би перейти в федерацію «Про», щоб виступати на професійних змаганнях. 

А як на особистому фронті? Чи консультант зі здоров’я не дозволяє відволікатися?

– Я пацифіст. Ніколи не любив махати кулаками. Так можна когось випадково покалічити. М'язами граю тільки на жимовому помості.

– Так, це був мій перший візит до США, і дехто з моїх друзів навіть не вірив, що я звідти повернуся. Звісно, спокуса була занадто велика. 

Що можна сказати про Америку? Як Київ, це не вся Україна, так і Нью Йорк – не вся Америка. Хендерсон, в якому проходили змагання, – невелике містечко на кшталт Ладижина. Що перше кидається в очі, так це те, що там дійсно всі люди з надмірною вагою. Реально всі. Дуже великі. Певно тому, що на кожному кроці є фаст фуд. Американці майже не готують вдома. 

Ще вразила відсутність міжміського транспорту. Тобто з міста в місто можна переїхати тільки на власному авто чи таксі. Ще можна взяти машину на прокат.

Також важко адаптуватися до зміни в часі. Дотепер не можу звикнути.

– Планів багато. Через тиждень в Бєлгороді Дністровському відбудеться кубок чорного моря. Далі ще ціла низка. Головне встигати відновлювати форму після змагань.

– Все нормально. Більшість змагань проходить у вихідний день. А для поїздки в США я взяв відпустку.

– Та ніяк. Минулого року, коли я виборов титул чемпіона Світу на Мальті, ніхто в місті особливо і не згадував про це. Так само і цього року. Все дуже посередньо. В той час, коли місто прикрашають борди з призерами обласних змагань, чемпіон Світу залишається поза увагою.