Офіційна сторінка ТРК "Подільські комунікації"
Офіційна сторінка ПП "Медіа Дністер"
У місті Ладижині продається будинок
Волинська трагедія - це трагедія не лише польського народу 20 червня, незадовго до 70-ї річниці Волинської трагедії, яку 11 липня з однаковим жалем згадуватимуть Україна та Польща, Сенат Польщі ухвалив заяву в якій трагічні події 1943-го названі «етнічною чисткою з ознаками геноциду», повідомляє Радіо Свобода.
На думку польських сенаторів, таке визначення Волинського злочину можна обґрунтувати тим, що події на Волині мали організований масовий характер й супроводжувалися жорстокістю.
Про те, що події були дійсно жорстокими, як згадує у інтерв'ю 5 каналу живий свідок тих подій, полька пані Юліана, чию подругу безжально зарізали 11 липня 1943 року: "Зарізали і повикидали в жито. По кусочку порізали. Ідеш і не знаєш, чи вернешся додому чи ні".
У заяві, яку 20 червня затвердив польський Сенат йдеться про те, що 9 лютого 1943 року нападом загонів УПА на волинське село Паросль «розпочалася брутальна акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі сказано, що жертвами антипольської акції УПА стали приблизно 100 тисяч поляків.
В свою чергу Український історик і науковець Володимир Вятрович доводить, що цей конфлікт на Волині почався як стихійний, а протистояння мирного населення базувалося на різниці релігійних, військово-політичних і соціальних поглядів: "Мені здається, що цей конфлікт, власне на Волині, розпочався, як стихійний. Взагалі, якщо говорити про цю польсько-українську війну, треба розуміти, що вона має кілька пластів: протистояння між українським та польським підпіллям - пласт такий військово-політичний. Інші пласти набагато глибші - це релігійне протистояння між католиками і православними, це соціальне протистояння між біднішими українцями, і багатими, часом багатшими за українців поляками. Відповідно, всі ці пласти переплуталися між собою, і дали результат, який вилився в те, що я називаю "Слов’янську жакерію" на Волині 1943 року".
Цікаво, що Польський сейм прийнятою 20 червня заявою визнав, що після повалення комунізму Польща й Україна багато зробили для подолання складного минулого. «Поляки прагнуть примирення й дружби з українцями, – сказано в резолюції. – Це підтверджується численними доказами. Утім, справжнє примирення можна збудувати тільки на правді та спільному засудженні злочину». Як наголошується в документі, пам’ять про загиблих на Волині поляків «повинна назавжди стати частиною польської історичної свідомості».
Проте українські історики з трактуванням своїх польських колег не погоджуються. Вивчаючи роботи своїх попередників, бакалавр Уманського педуніверситету, молодий історик Микола Спіней вважає, що Польща долучилася до інформаційної війни проти України, адже утиски і криваві вбивства за часів Волинської трагедії були з обох сторін: "Польща каже про різню у польських тільки селах, але ж була різня, наприклад Прискуровичі - це було Надсяння. Це був квітень 1945 року, де проживало більшість українського населення. Там в школі місцевій закрили людей, а потім виводили звідти, і було знищено близько 200 українців. Також була така подія, як різня під селом Павлокоме, це відбувалось 2-3 березня 1945 року. Репресивні дії робила вже, можна сказати, розпущена Армія Крайова, вона була розпущена 19 січня 1945 року, але вони все одно продовжували робити свої репресивні дії стосовно українського населення, так як під селом Павлокоме 3 березня 1945 року було розстріляно 288 українців, і разом з ними був розстріляний також греко-католицький священик".
Вивчаючи тему Волинської трагедії Микола Спіней навіть розшукав в Ладижині тих, хто був свідками подій, що відбувалися на прикордонних територіях між Україною та Польщею: "Тут у нас в Ладижні навіть проживала людина, чию сім"ю під час операції "Вісла" переселили із Перемишля у Львівську область, у село Зимня Вода. Ця сім"я переховувала Романа Шухевича з жовтня 1948 по березень 1950 року. Надалі один із членів цієї сім"ї відбув 7 років таборів під Іркутськом. Йому на той момент було 20 років, коли його затримали в 50-му. І надалі з 1970 року по 2004 р він проживав в місті Ладижин. Його звати Данило Хробак".
Протистояння двох народів почалося ще до великої вітчизняної війни, проте датою кульмінації антипольських акцій на Волині стало 11 липня 1943 року, коли Волинський крайовий провід ОУН прийняв рішення про вигнання з Волині місцевих поляків. Свого піку події досягли 11 липня 1943, коли одночасно було атаковано більше 150 польських населених пунктів.
В свою чергу польські загони Армії Крайової також в боргу не залишилися: постраждала значна частина українського населення. Окремі загони Армії Крайової, всупереч наказам свого командування про неприпустимість участі в «пацифікаційних» акціях проти українських сіл, переходили до «сліпих» акцій відплати.
Сьогодні в традиційній польській історіографії Волинська трагедія сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків – пише Вікіпедія. Поляки займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни, пише Вікіпедія.
Проте українські історики переконані, що геноциду польського населення на Волині не було: "Геноцид - це коли проводяться репресивні дії на спрямування знищення, тобто завдання знищення якогось певного народу в односторонньому порядку - однією державою стосовно тільки одного народу. Але, як відомо, поляки також проводили свої етнічні чистки стосовно українців. Таким чином геноцидом це назвати не можна. Тут можна зрозуміти, що це питання Волинської трагенії заполітизоване польською владою", - розповідає Микола Спіней.
З ним погоджується і історик Луцького університету Володимир Пришляк, в інтерв’ю для 5-го каналу він каже, що до кривавої бійні волинського селянина потрібно було довести: "Ви знаєте, волинського селянина треба було довести, щоб він брав вила і йшов на польську пляцу". "Поляки палали і українські села, грабували, вбивали людей. Особливо 44-45 рік для Українців Холмщини, Посяння, це було пекло", - продовжує ще один історик Луцького університету Микола Кучерепа.
За різними джерелами, наслідком такого протистояння стала величезна кількість жертв. Офіційної цифри за 70 років ніхто так і не назвав, дані істотно різняться: від 30 до 110 тисяч загиблих з боку поляків і від 15 до 35 тисяч українців.
За словами очевидиці пані Ядвиги, криваву різню ні німці, ні радянська влада не припиняли навмисно, адже це було вигідно ворогуючим сторонам: "Ми рахуємо, що це все було з боку німців зробити, натравити одне на другого".
Як підсумував український історик Іван Патриляк, сьогодні у науковців немає адекватної відповіді на питання, що ж все-таки сталося на Волині, і скільки людей загинуло з обох боків. На думку історика, події 11 липня 1943 року – є приводом для спокути та каяття, причому як з українського, так і польського боку: "Насправді ніякі, мабуть, наукові теоретичні схеми не можуть дати адекватну відповідь стосовно реального стану людності в регіоні, де справді велася війна всіх проти всіх, яких тільки забарвлень, збройної сили не існувало, не кажучи вже про елементарне виживання. Ми не зможемо от ту реальну картину не тільки до кінця збагнути , але і висновки в ощад якихось суто теоретичних схем, тим більше що нерідко хто прагне до свідомого скорочення, якщо не спотворення цієї ситуації. Мені здається тут нам, як науковцям треба свідомо дати собі раду, що до кінця ми не зможемо дати відповідь на це питання. Це справді тільки привід для скорботи, до каяття, спокути, бажано, звичайно, щоб вона була не односторонньою".
Нагадаємо, 11 липня українці і поляки відзначатимуть 70-ту річницю Волинської трагедії, яку нещодавно польський сейм визнав «етнічною чисткою з ознаками геноциду» спрямованого проти поляків.
Українські історики з цим не погоджуються і доводять незаперечні факти масового жорстокого знищення поляками українців. |
|
|