Повернення із забуття

Теперішнє покоління ладижинців ще пам’ятає розповіді старожилів, як у їхнє містечко в’їхав Будьонний, а поруч з ним красувався статний ладижинець Грабовецький. Спогади про нього опублікував ветеран лісового господарства  Станіслав ЗМЕРЗЛИЙ.


У музеї Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства зберігається безліч цікавих експонатів про минуле галузі. В галереї «Керівники лісового господарства Вінниччини в післявоєнний період» представлені відомі лісівники, які впродовж свого життя відновлювали і створювали високопродуктивні лісонасадження і пильно їх охороняли.

Напередодні 95-річчя утворення ВОУЛМГ з’явилися нові дані про неординарну людину, начальника обласного управління лісового господарства Петра Івановича Грабовецького…


Народився він в 1895 р. в містечку Ладижин Брацлавського повіту Подільської губернії. Тут минули його дитинство і юність. В 1915 р. здобув лісівничу освіту і працював у Ладижинському лісівництві. Але попрацювати за фахом довелося недовго. Перша світова війна зруйнувала плани та сподівання юнака.

Понад три роки він воював у кінному корпусі Будьонного. Теперішнє покоління ладижинців ще пам’ятає розповіді старожилів, як у їхнє містечко в’їхав Будьонний, а поруч з ним красувався статний ладижинець Грабовецький. Слава про безстрашних і непереможних кавалеристів-будьоннівців прокотилася всією Європою. Та в ході військової операції проти польського і українського військ в серпні 1920 року під Львовом слава її була затьмарена – кінна армія зазнала нищівної поразки від 6-ї січової стрілецької дивізії армії УНР. Після цього перша кінна була виведена в резерв для розформування.

Багатьом кіннотникам за багаторічну справну службу і ратні подвиги була надана коротка відпустка для відвідин рідних. 25-річний кавалерист, загартований в боях і походах, завітав до старенької хворої матері.

Поки Петро служив в армії, в сусідській родині Рупіїв підросли дві сестрички – Софійка і Оля. Бравий кіннотник закохався у Софійку. З нею і пов’язав своє подальше життя. Молоде подружжя повернулося до Одеси, де базувалася перша кінна армія, і Грабовецький завершив військову службу.

У мирні часи (20–30 роки) Грабовецькі продовжували навчання і працювали на рідному Поділлі. На початку 30-х і аж до 1940 року Петро Грабовецький очолював вінницький і хмільницький трудові колективи у системі новоствореної організації «Обллісгосптрест». А потім працював у Вінницькому територіальному управлінні лісоохорони і лісонасаджень. Під час війни через хворобу був евакуйований до Алма-Ати.

У березні 1944 року після звільнення Вінниччини від німецьких окупантів знову очолив теруправління лісоохорони і лісонасаджень області. Він і надалі продовжував управляти державними лісами на базі створеного (1947 р.) Вінницького управління лісового господарства до 1951 року.

Через рідну сестру дружини Ольгу Павлівну, яка за фахом була вчителькою, Петро Іванович підтримував дружні стосунки з її чоловіком Дмитром Коренюком – працівником Вінницького обкому партії, в подальшому – першим секретарем Немирівського райкому партії. Гарні стосунки родина Грабовецьких мала і з сім’єю Мисаків, які згодом переросли в родинні.

Петро і Софія своїх дітей не мали. А дуже їм хотілося взяти хоча б одненьку дитину за свою. І така нагода трапилася.

Якось, їдучи в Ладижин під час відпустки, вони добралися до залізничної станції за кілька кілометрів від містечка. А вже звідти родич підвозив їх возиком.

Коли Грабовецькі в’їхали в містечко, назустріч ішла похоронна процесія. Вони зупинилися і побачили жахливу картину, що вразила їх до глибини душі: за труною ще не старої жіночки йшло шестеро її діток із свічками в руках – вони ховали маму…

Сім’я Грабовецьких, повертаючись з відпустки, забрала старшеньку Домну за свою і запевнила опікунів залишених діток-сиріт у своїй допомозі. Коли Петро Іванович повернувся з евакуації, сім’я Грабовецьких удочерила й доньку Домни – Віру, забравши її у Вінницю.

За рекомендацією директора Вінницького лісгоспу В.М. Піньковського сім’я Грабовецьких тимчасово оселилася в будинку об’їзника Михайлівського лісництва Олександра Мисака, який працював на цій посаді понад 35 років, а його сім’я в цей час жила на лісовому кордоні. Саме в цю пору Олександр Данилович очікував повернення сина Сергія з армії. Хлопець проходив службу в 24-й гвардійській кавалерійській дивізії. А знайомство Сергія з онучкою Петра Івановича – Вірою – переросло в близькі стосунки – вони одружилися.

Згодом Сергій став лісником Стрижавського лісництва. Для молодої сім’ї побудували новий кордон на околиці Вінниці (біля сучасного телецентру). Петро Іванович не раз бував на цьому кордоні й переймався життям своєї Віруні (так її звали в сім’ї), допомагав їй.

Завершував свою лісівничу справу Петро Іванович директором Тульчинського лісгоспу (до 1957 року). Після перенесеного інсульту його перевезли до батьківської хати в Ладижині. Працівники лісгоспу і ліспромгоспу добудували незакінчену хату, в якій він прожив кілька років і після тривалого лікування відійшов у засвіти.

За спогадами 85-літнього М.П. Зозуляка, колишнього головного інженера Тульчинського лісгоспу, Петро Грабовецький знав собі ціну, був гордою людиною і надзвичайно вимогливим як до себе, так і до підлеглих. Мав вищу лісівничу освіту і був відомим лісівником за межами Вінниччини.

Через вимогливість більшість працівників апарату і цехових підрозділів його побоювалися. У зв’язку з невиліковною хворобою він в останні роки свого життя був надзвичайно знервованим.

Водночас колишній будьоннівець у повсякденному житті і родинному колі, за спогадами Олени Михайлівни і Світлани Дмитрівни, був найдобрішою людиною, гарним господарем і понад усе любив свою професію.

Похований Петро Грабовецький на старому ладижинському кладовищі. Могила без пам’ятника і не дуже доглянута. На жаль…

Життя людини коротке, пам’ять про неї ще коротша. Такі людські звичаї. Та як би там не було, порядна і чесна людина не може канути у забуття.