Голодомор в Ладижині: одні опухали та помирали, а на ринку ковбасу продавали не на кілограми, а на метри

В дні вшанування 82-ї роковини голодоморів в Україні в студії Радіокомпанії  "Лада" відома в Ладижині краєзнавиця, завідуюча сектором краєзнавства міського Будинку культури "Лада" Тетяна Макаревич розповіла про найстрашніші роки голоду в Ладижині.

- Тетяна Іванівна, ми знаємо, що Ви, чи не найбільше в нашому місті, спілкувались із свідками, очевидцями тих подій. Тими, хто пам’ятає Ладижин 32-33-х років. Що найбільше Вам особисто запам’яталось із тих розповідей?

-За свідченнями багатьох старожилів, померлі від голоду були майже в кожній сім’ї. До кого я приходила, усі з великим болем розповідали про ті роки, і від тих оповідей аж на душі ставало моторошно. Я не могла не записати ці розповіді старожилів. І після того, як я побувала в багатьох людей, то від кожної людини якісь спогади увійшли у невеличку історичну довідку - про ті роки.

Найменше померло людей на вулиці Робоча рота
1932-33 роки, напевне, були найстрашнішими в період чорного лихоліття. За свідченнями багатьох старожилів, найменше в Ладижині загинуло людей на вулиці Робоча рота (нині вул.Робітнича). Там поруч був спиртовий завод, який виготовляв спирт із зерна. З кагатних відстійників селяни брали брагу і у відрах на коромислі несли додому.  Їм охоронці це не дуже  дозволяли робити, але все ж таки всі були люди і іноді вдавалося випросити і набирти цю брагу. Дехто, маючи гроші, купував на заводі талончики на так звану "свіжу брагу"...

 В ті роки  біля відстійників часто знаходили тіла опухлих людей, які померли. Очевидці розповідали, що не лише ладижинці були біля цих кагатів, але сюди приходили селяни із села Паланка (нині село Заозерне), із Оляниці, інших сіл. І настільки ці люди були голодні, змучені і виснажені, що напившись браги,  організм  не витримував  і люди помирали там же, на місці.

Ладижинці, які мали корову, ділились із сусідами молоком та сиром
Коли додому приносили цю брагу, відціджували сусло і смажили з нього на порожній сковороді млинці. Селяни примудрялись цією брагою годувати худобу. Але в той час мало хто мав навіть корову - у деклькох хатах на всю вулицю. Корова в господарстві - це справжнє спасіння від голоду. І власникам худоби було дуже боляче дивитись, як помирали їхні сусіди. І деякі ладижинці, як розповідають очевидці тих подій, ділились молоком чи сироваткою із сусідами, носили сир для малят, які пухли з голоду.

Жителі міста знають, що є в Ладижині єврейське кладовище, яке називали "Окопом". Знаходиться воно за селом, біля річки, де нині вулиця Набережна. В 1933 році дуже багато в колгоспі гинуло коней. І колгоспники відвозили до "Окопу" тіла загиблих тварин. Так от, голодні селяни бігли туди зі своїми мішками, вирізали шматки м’яса конини та несли їх додому. Мені розповідали свідки, що кров тварин  лилась по їхньому тілу, але вони, не зважаючи на це, несли в мішках рятівну їжу ждя своєї сім’ї. Оце м’ясо мертвих коней вони і споживали.

Багатьох школярів врятували гарячі сніданки у школі
Селянам ніяких продуктів ніхто не давав, виживали хто як міг.  Проте, робітники й службовці отримували "пайки". Наприкінці 1933-го дітей у школі почали харчувати гарячим сніданком, що врятувало багато малечі.

Навесні і влітку голодуючі їли звичайну траву, щавель, квіти, цвіт акації.  З великим острахом рвали колоски в полі, тому що навіть діти в школі знали: за колоски ті можна було потрапити за грати, не дозволяли рвати в полі нічого.

Виручали навіть кукурудзяні качани, з яких очистили зерно. Голодуючі приносили їх додому, натирали на тертці та із тієї дерті пекли млинці.

Жінки та чоловіки наймались до багатших людей, були в той час і більш заможні люди. І, заробляючи кварточку кукурудзи, вони так виживали.  Готували кукурудзяний відвар, додаючи туди лободу і щавель. Взимку також ходили найматись до багатших, щоб заробити на насіння. Жито, кукурудзу, буряк, картоплю, квасолю... Знали люди, що прийде весна і потрібно буде все це сіяти і садити. То вже так переділювали, по дрібній ложечці давали їсти малечі і хворим старикам, щоб ті не померли.

Близькість до великої річки дарувала надію на життя
Виручав Південний Буг, який був справжнім спасінням для ладижинців. Багато очевидців розповідали, що у річці ловили мідії. Ніхто з ладижан тоді слово "мідії" не знав, а називали "скольками", яких ловили і смажили на сковорідках.

Згадують, що в ті роки було дуже багато злодіїв: свої ладижинські і приїжджі. Людей постійно обкрадали. І селяни, маючи якусь худобу,  не тримали її в сараях, щоб не викрали. А заводили її до себе в хату, отак і жили разом: діти, старики, батьки, худоба... В когось - корівка, у когось коза, в іншого - порося.

На захід і на схід
Деякі ладижинці в ті роки їздили на заробітки в західну Україну. Як розповідали: якщо поїхав на Західну, обміняв свої речі - врятував від голодної смерті сім’ю. І то, це були одиниці, тому що під час розкуркулення у багатьох людей забирали все: і білизну, і всі речі зі скрині, і саму скриню. Навіть горщики порожні і ті забирали... Але у декого все ж залишалась якась хустка, рушничок, домотканна ковдра, комусь коралі вдалось зберегти і не віддати на поталу, то люди ці всі речі відвозили в західну Україну, де обмінювали на хліб, на зерно, картоплю і привозили таким чином додому рятівні харчі.

В ті роки ладижинці їздили за продуктами у Росію. Наймались там на роботу, присилали в Ладижин посилки. Пошта у ті часи працювала досить справно, то ж із Росії до Ладижина приходили посилки із харчами. Іще про один приклад мені розповідала одна жінка, очевидиць тих подій, що ладижинські євреї теж їздили  у Росію, вели якусь комерцію і звідтіля  надсилали продуктові посилки. І в багатьох наших ладижинських селян були досить хороші стосунки із місцевими євреями і ті також допомогали, ділились і хлібом, і борошном, усім, чим могли.

"Ясла" і "патранат" також врятували багато життів малечі
В 1933 році був відкритий колгоспний садочок: колгоспні ясла, це також стало спасінням для маленьких діток. Також у ті роки в Ладижині було відкрито "патронат" - сиротинець, де перебували діти тих, кого розкуркулили і вислали до Сибіру, чи тих, хто помер голодною смертю. Про це мені розповіла очевидець, Ксенія Іванівна Заворітня, яка жила в нашому місті по вул. Наконечного. Вона-то і те лихоліття, будучи дитиною,  також перебувала у цьому "патранаті".

Але, не зважаючи на всі потуги, смерть все ж таки косила людей. На місцевих кладовищах були вириті величезні ями, які наповнювались тілами померлих. На кожному ладижинському кладовищі: і на Грушівському, і на Слободянському, і на кладовищі, що нижче лікарні, збереглись ці братські могили. Там вже у часи Незалежності України встановлені пам’ятні Хрести. Саме там щороку відбуваються скорботні мітинги і уроки пам’яті.

Хочу іще розказати про те, хто і як забирав тіла померлих від голоду. Люди були настільки виснажені, що у них не було сил хоронити своїх померлих родичів. Для цього була створена спеціальна команда, їх призначала сільська рада. Працювали ці люди не безкоштовно: отримували баланду і склянку горілки. Їздили по вулицях гарбою, під’їжали під кожну хату... Іноді і живі люди потрапляли на ту гарбу, якщо бачили, що людина вкрай виснажена, щоб вдруге не їхати...

Сухень, пухень, здихень... Ладижинці дали нові назви голодним місяцям 33-го
Ладижинці навіть придумали навіть назви місяців того страшного 33-го року. Згадую розповідь Анатолія Івановича Гудзя, колишнього нашого лікаря, якого вже, на жаль, немає з нами. Це саме він мені назвав назви голодних місяців 33-го: сухень, пухень, голодень, здихень...

В Ладижині навіть був випадок канібалізму. В районі   кладовища, що на Слободі, одна жінка, яку називали "запорожчихою", з’їла свою померлу доньку. І ось поруч із таким жахом процвітав базар. На торговиську продуктів було, яких душа забажає, на вибір, аби тільки гроші. У продажу був навіть холодець. І не на кілограми, а на метри продавали домашню ковбасу. І це тоді, коли поруч помирали люди.