Краєзнавці Ладижина встановили іще два місця масових розстрілів євреїв

Бабин Яр – це всесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту, найбільший інтернаціональний цвинтар в Україні. Тут в роки фашистської окупації України було розстріляно понад 100 тисяч мирних радянських громадян, військовополонених, підпільників, партизанів, заручників, членів ОУН, психічнохворих тощо.

29 вересня виповнюється 75 років відтоді, як у Бабиному Яру під Києвом розпочалися масові розстріли. У кожному регіоні України, є свої "яри" - місця розстрілів нацистами євреїв, патріотів, усіх неугодних. Болючою раною на тілі Вінниччини і Ладижина були і залишаються роки другої світової війни і масові розстріли гілтерівцями євреїв. У вересні 2016-го виповнилось 75 років, яку  Ладижині розстріляли кілька тисяч євреїв.

12 вересня 1941 року есесівці зігнали близько двох тисяч мешканців Ладижина та інших населених пунктів Вінницької області, які були євреями за національністю, під село Басаличівку і всіх знищили. Так записано в Книзі пам'яті України (том 6 "Вінницька область" стр. 197).

Але дослідження місцевих краєзнавців вказують, що то був не єдиний розстріл: приречених євреїв фашисти гнали з усіх усюд, в тому числі із Молдови і Румунії,  щоб розстріляти тут, біля берегів Південного Бугу.

 Тетяна Макаревич - відома у місті краєзнавиця, здійснила історичні розвідки у  минувщину, зафільмувала і записала  багато свідчень очевидців тих подій. До досліджень, які проводила Тетяна Іванівна, долучились інші краєзнавці - Михайло Онищенко і Петро Кривич.  Іще два місця масових розстрілів євреїв, за даними живих свідків тих подій, краєзнавцям із Ладижина вдалось встановити цього року: ліс поблизу села Заозерне, що поблизу Ладижина, і недіючий піщани кар’єр за греблею ГЕС із боку села Басаличівка.

Сьогодні Тетяна Макаревич готова з нами поділитись зібраними свідченнями із нами.









- Пошуки розпочались кілька років тому. Мені розповідали старожили, що в нашому місті в 1941 році, коли розпочалась війна, було розстріляно дуже багато місцевих жителів єврейської національності. Про це, зокрема, розповідала Ксенія Іванівна Заворітня, яка тоді була маленькою дівчинкою і була пострижена, як міська дівчинка, мала чорне волосся. І коли фашисти гнали євреїв та побачили цю дівчинку- підлітка, подумали, що вона єврейка та хотіли загнати в колону. Але поліцай сказав, що це не так, що вона українка. Вона була вихованкою патронату для дітей-сиріт, який на той час був у Ладижині, там усіх дівчаток підстригали однаково.... І так врятувалась тоді ця дитина.

Минуло кілька років, я не зупинялась в пошуках і знайшла свідків, їх не дуже багато, але вони є. Приміром, в минулому році ми запрошували на зустріч із вчителями історії і учнями жителя Ладижина Павла Климика. Він, будучи підлітком, бачив, як в Ладижині розстрілювали євреїв. Він водив нас на те місце...

Цього року активно до цієї теми долучились місцеві краєзнавці - Михайло Онищенко та Петро Кривич. Я їм дуже вдячна за те, що вони виділили час і допомагають у вивченні цього питання. Нещодавно група пошуківців побувала у селі Заозерне Тульчинського району, зустрілись із 80-річним місцевим жителем Данилом Заболотним. Старожитель не тільки свідчив про ті події, але й показав місце, де розстрілювали немічних хворих людей.

Розповідав він так:  Їх вели по дорозі етапом із Тульчина, через Василівку, Паланку на Ладижин. Євреї були пригнані із Молдови і Румунії. Це було взимку. Нещасні були геть роздягнені. Хто не міг іти, тих пристрілювали. Мертвих та поранених поліцаї закинули у криницю, яка знаходилась недалеко від шляху...

Під час розповіді старожителя, я знімала вказані місця на відеокамеру, фотографувала. Між деревами виділялась схожа на воронку яма.  "Так, це точно тут була криниця, - вигукнув дід Данило, - я не помилився, саме тут це було..."

Уродженець Заозерного Михайло Онищенко продовжив і свою розповідь: "А мені баба Федора Високогляд  колись розповідала, як ми в цьому місці гриби збирали. Тоді бабуся й показала дві модрини, як знак-орієнтир. То я, як буваю в цьому лісі, спочатку знаходжу ці дві модрини, а від них по прямій лінії відшукую місце розстрілу. Саме ці старі модрини і є єдиними свідками розстрілу ні в чому не винних людей. Ось по цій холодній зимовій дорозі продовжили гнати євреїв у Паланку. В холодних колгоспних конюшнях вони ночували. А вранці - знову пішки по етапу.

Із села Заозерне (в ті часи Паланка - ред.) наша група краєзнавців направилась в Ладижин. Проїхавши греблю ТЕС, наша автівка в’їхала у невеликий сосновий ліс, що за дачним товариством "Заріччя", з боку Басаличівки. Пройшовши з десяток метрів, наша краєзнавча група зупинилась перед великим проваллям: це був уже недіючий кар’єр, з якого колись вибирали пісок для Ладижинського заводу силікатної цегли.

- Коли мені було чотирнадцять років, я тут із хлопцями пас корів, - розповів Петро Кривич, - кар’єру тут іще не було. Ми ніяк не могли збагнути, чому тварини в одному і тому ж місці нервово ревіли і не хотіли пастись. Ми їх відганяли далі, тоді корови заспокоювались і продовжували пастись.  Тільки пізніше я зрозумів причину цього: ця ділянка землі була спільною могилою для великої кількості людей, а тварини, видно, відчували енергетику невинно убієнних. У 60-х роках минулого століття приїхали представники єврейської організації і організували розкопки для вилучення рештків тіл та перезахоронення їх на єврейському кладовищі міста Ладижина.

Я це все бачив, відчував запах із траншей, до цього мені не відомий. Пізніше я дізнався, що це - трупний запах. Рештки людей лежали у три ряди, шарами. У кістках, черепах - стирчали кулі. У нижніх щарах зберігся деякий одяг... Убитих витягували з траншей на траву... Як зараз бачу - купа маленьких дитячих туфельок, черевичків. Поруч - жіноча спідня білизна: сорочки, бюстгальтери... Вони збереглися, не згнили. Мабудь із шовку, - розповів Петро Кривич.

А далі наша пошукова група побувала на вулиці Слобода. Я познайомилась із однією бабусею, яка знала щось про ті події, але розповідати чомусь не хотіла, мабудь чогось боялась. Але сказала, що, можливо, щось знає її брат, Василь Волошин. Я пішла до нього, це був похилого віку чоловік, 1935 року народження. Василь Волошин із дружиною Лідією, яка 37-го року народження, привітно зустріли та почали розповідати...

Василь Волошин розповів, що він майже сорок років працював на учгоспі, це господарство колишнього технікуму сільського господарства. Разом із ним там працював колишній поліцай того ж розстрілу в Ладижині. Той поліцай відсидів 10 років і повернувся в Ладижин та продовжував працювати. Того чоловіка звали Андрій Брунь. То він тоді розповідав, що місцевих євреїв вели через дерев’яний міст, колона повертала у бік, де місцева дорога йде до підприємства "Катерина", і далі до басаличівської дороги.  Ями вже були готові. Нещасним людям наказали лягати у вириті траншеї самим, то ж вони самі спускались у яму, лягали, виконували цю вказівку мовчки... І тільки потім фашисти їх розстрілювали. І там було три шари. Діток розстрілювали біля ями.

І ще така згадка Василя Волошина, який передавав слова Бруня, що від бризків крові закатованих, усі поліцаї і гітлерівці були мокрі... Коли ж потім ями засипали землею, три доби очевидці бачили, як земля ворушилась. Хоч місцевих до цього місця не підпускали, стояли вартові...

***

Місць розстрілів навколо Ладижина - кілька. Зокрема - одне на полі біля селища Губник. Про всі ці знахідки розповіла Тетяна Макаревич в ефірі хвилі 103,9 ФМ у День пам’яті жертв Бабиного Яру. За її словами, всі ці знахідки і свідчення можуть лягnи у основу фільму, який rкраєзнавиця має намір створити. Але потрібен меценат.