Традиція відзначати своє професійне свято у будівельників, зародилася ще з 1956-го року. Цьому передувала Постанова Ради Міністрів СРСР спільно з Центральним Комітетом КПРС від 23 серпня 1955 року і підписаний потім 6-го вересня 1955-го року спеціальний Указ Президії Верховної Ради. В наступному році 12-го серпня День будівельника став широко відзначатиметься по всій країні.

Будівництво – це завжди розвиток, життєві блага, надії та сподівання на краще, благополуччя та заможніше життя і комфорт.

Будівельники - особливий народ. Вони не раз ставали героями численних анекдотів і всілякої критики. На них не раз покладали свої надії прихильники широкої індустріалізації. Вони завжди несуть у своїй роботі величезну відповідальність. Саме їм ми зобов’язані успіхом у грандіозних будівництвах і створенні найрізноманітніших будівельних об’єктів.

Професійні будівельники завжди високо цінувалися і цінуються. Адже їхній високий професіоналізм - запорука високої якості вироблених ними робіт.

Найбільш цінними були будівельники в епоху відновлення країни, у час «великого будівництва» - у 60- 80 роках минулого століття. Саме на той період припало будівництво та запуск найбільшого підприємства нашого міста Ладижинської ТЕС (тоді - ДРЕС), яке розпочалося у 1968 році . Цей енергетичний проект у Радянському Союзі тоді вважався найпрогресивнішим, швидкісним і експериментальним. І експеримент був вдалим! Згадаймо тих людей, які все розпочинали.

Зараз Леся Василівна Пипко, колишній бухгалтер ЛТЕС, каже, що вона – щаслива жінка, бо мала доброго чоловіка, має двох синів, п’ятеро онуків і маленьку правнучку. І все життя – працювала і є чим пишатися, бо тоді – будували, піднімали, розбудовували країну, розвивали і у цьому було все життя – із радощами, успіхами , досягненнями, доланням різних життєвих і побутових проблем. Вона найбільше переймається долями будівельників найбільшого у місті підприємства – Ладижинської ТЕС. Адже це вони були першими, вони освоювали ці землі, місця, де раніше були густі багаті ліси з різною живністю, річка, у якій риби різної – ловилося! Ці люди – першопрохідці, які не просто стояли біля витоків історії Ладижинської ТЕС, а й саме вони розбудували і створили тут справжнє, на той час дуже прогресивне місто – Ладижин! А теплоелектростанцію такого масштабу збудували і запустили у рекордні три з половиною роки.

На жаль, зараз багатьох із тих легендарних будівничих вже немає в живих, багато хто – важко хворі… Та усі вони – творили історію нашого міста, завдяки їхнім зусиллям, умінню, завзяттю, силі волі, мудрості і неабиякому працелюбству ми маємо у Ладижині все, чим можемо пишатися, ті щоденні вигоди, комфорт та тепло і світло і затишок, які вже звикли сприймати, як щось звичне. Хочеться згадати про всіх цих людей, подякувати їм і привітати зі святом будівництва.

"Я – родом із Житомирщини. Після війни закінчила бухгалтерські курси в Ірпені. Але попрацювати довелося багато де. У 1961 році працювала на Молдавській ДРЕС. У той час ми, молоді комсомольці, працювали там, де потрібні були робочі руки. На той час країна інтенсивно відбудовувалася, тому всі їхали на будівництво та виробництво у різні куточки і, здебільшого, молодь, - за комсомольськими путівками, - куди посилали, туди і їхали. Я, за такою путівкою була у Донецьку, працювала на шахті. Пам’ятаю, був заклик – піднімати шахти і ми – поїхали. Було мені на той час 18 років. Працювала у шахті 19 – 20 імені Шевченка. Спецодягу не було, у мене – бордова сукня і біла хустка – в такому «наряді» і спустилася у шахту. На все життя запам’яталася трагедія – смерть мої подружки Галочки. Нас тоді спускали у шахту, ми навантажували вагонетки і тоді їх піднімали на поверхню. Як зараз пам’ятаю, як щось зашуміло, трос обірвався і Галочку придавило вагонеткою на смерть… Тоді її ховати на літаку на рідну Житомирщину везли. Я тоді і залишилася на Житомирщині на будівництві працювати. Пам’ятається, як працювали без обіду, самі для себе, працівників, побудували бараки для життя.

У 1968 році потрапила у Ладижин, на будівництво Ладижинської ТЕС, тоді – ДРЕС. Після роботи на Молдавській ДРЕС – вже був трохи досвід.

Хоча я за спеціальністю – бухгалтер, але працювала на різних роботах. На Молдавській ТЕС працювала бетонницею, потім пішла працювати у відділ постачання. А вже потім – бухгалтером . І на Ладижинську ТЕС вже потрапила по переводу, як бухгалтер, займалася бухгалтерією із постачання будматеріалів.

У 1974 році поїхали з чоловіком на будівництво Кишинівської ТЕЦ. Чоловік покійний був електромонтажником, але він був і в будівничій бригаді Зайцева, то теж довелося йому і першу трубу на ЛТЕС будувати, монтувати і запускати…

А мені довелося і на Ладижинському заводі силікатної цегли попрацювати – прийшла на кілька місяців, а проробила 12 років. Так життя склалося…"

Микола Григорович Ухов - унікальна людина, його можна назвати людиною - легендою Ладижина. Народжений 1 травня 1930 року у Бронниці Могилів - Подільського району, за своє життя багато чого пережив, засвоїв, навчився і спробував себе у різних іпостасях.

Миколі Григоровичу - за спеціальністю - механіку, довелося все життя будувати і розпочинати, ставити на ноги, як то кажуть... Збудував у Тростянці Будинок культури, там же був завідуючим, збудував і запустив у Ладижині птахофабрику, яка давала рекордну кількість яєць, підтримував раціоналізаторів, які виробляли прилади для сільського господарства, давав їм путівку в життя, довелося працювати і в колгоспі, де в першу чергу, створював робітникам умови для праці,був заступником начальника Тростянецької райсільгсптехніки,працював викладачем у Ладижинському технікумі.

Він став заступником начальника будівництва Ладижинської ДРЕС, яке вів від початку до запуску. Працював навіть на Сахаліні, у важких умовах піднімав там виробництво.

Саме Микола Ухов був першим міським головою Ладижина, і саме він розпочав селище перетворювати на місто Ладижин - сучасне і комфортне, будував першу школу, освітлював місто спеціальними ліхтарями, які дістав і віз аж із Сімферополя, будував у Ладижині Будинок культури, за його ініціативою і під його керівництвом будувався «Подільський Артек».

Крім цього, був партійним діячем, надзвичайно чесним, мудрим керівником, якому діставалося від чиновників та номенклатурщиків за свою активність, робочий запал, та любов до простих людей і розуміння їхніх потреб.

А про будівництво наймасштабнішої ДРЕС на той час Микола Григорович написав книгу "40 - летию начала строительства Ладыжинской ГРЭС - посвящается." На даний час у процесі завершення ще одна його книга спогадів.

"Так сталося, що саме у Ладижині зустрів свою майбутню дружину і хоча життя кидало у різні місця на роботу і випробовувало по - різному, більшість часу я жив і працював саме у Ладижині. Тут моя родина, і все, що з нею пов’язано. Маю трьох дітей,онуків дуже пишаюся своєю родиною.

Весь свій трудовий стаж пам’ятаю, як сьогодні. Завжди намагався робити все якнайкраще, доводилося робити і таку роботу, про яку жодного поняття не мав на початку. Але тоді час такий був - партія сказала - треба, то і йшли, не сперечалися дуже.

Найбільше часу і зусиль вклав у будівництво та роботу на Ладижинській ДРЕС. Я ще пам’ятаю, як на місці сучасної ЛТЕС були густі ліси із багатющою флорою і фауною, косулі бігали, а риби скільки ловилося! І все це ми вирубали та "садили"ДРЕС вперше у Радянському Союзі саме у лісі.

У перший рік засвоїли більше мільйона рублів. А все будівництво ДРЕС коштувало 220 млн. крб.!

Побудували Піонерський посьолок, перший будинок - №5, гуртожитки - №7-8, паралельно будували і відкривали школи, їдальню,Будинок культури,освітлювали місто, обживали, одним словом.Будувалися й інші підприємства у місті, люди приїздили, працювали, осідали тут. Так і розвивалося життя Ладижина. У щоденних турботах, різних ідеях і втіленнях, щогодинній роботі та відпочинку, життєвих подіях ми творили його майбутнє.

І дуже хочеться, щоб і зараз місто росло, розвивалося, і щоб людям тут було затишно і комфортно".

Ця надзвичайно світла, добра і усміхнена жінка каже, що будь - яке будівництво - це настрій і якщо людина любить будувати, то вона все життя будує, розбудовує і перебудовує - все навкруг, своє життя, себе, свою половинку, свою родину. Головне - любити будувати.

Петришина Валентина Антонівна - родом із Північної Карелії. Разом із чоловіком Анатолієм Денисовичем приїхали у Ладижин із цікавості, подивитися на будівництво Ладижинської ДРЕС.

"Вибралися влітку у відпустку до родичів чоловіка у Немирівський район, містечко Сокілець, звідки він родом, почули, що недалеко, у Ладижині, - ведеться грандіозне будівництво - Ладижинська ДРЕС, на той час - найпрогресивніший проект гідроелектростанції у Радянському Союзі, та й поїхали подивитися, що це воно таке. Молоді були, завзяті, все цікаво, - згадує Валентина Антонівна. - Мені тут одразу сподобалося, бо ліси та річка, нагадало мені це батьківщину. Я звикла, щоб був ліс та водойми, дуже воду люблю, вона мене завжди заспокоює і надихає, навіть просто шум крапель...

Вирішили тут влаштуватися на роботу. Почали розпитувати, чи не потрібні робочі руки і такі фахівці, як ми. А ми тоді вже мали два роки стажу молодих спеціалістів. Я - інженер, а чоловік - механік. До цього працювали у Петрозаводську, будували міст через річку Вик, причому, непростий, а який мав спускатися у воду...

От нас тоді взяв на роботу Володимир Федорович Маренич, начальник житлової дільниці. Почали працювати, і робота тоді така була - працювали і вдень, і вночі. Житло тоді нам дали у 5-му будинку, у трикімнатній квартирі, де у кожній кімнаті мешкали працівники будівництва. У кухні теж жили четверо дівчат, дві йшли на роботу, інші дві залишалися спати, а потім ті приходили і лягали відпочивати. Працювали ненормовано, приходили тільки щоб поспати...

Я із 1968 року працювала у тресті "Ладижинбудмонтаж", завжди мала стосунок до усіх об’єктів, які будувалися у місті. На той час будівництво велося паралельно - запустили ДРЕС, і будували школи, дитячі садки, будинки культури, житлові будинки...

Так і пропрацювала до пенсії, пішла на заслужений відпочинок у 51 рік, бо треба було вже внуків бавити. Маю два сина, п’ятеро онуків, два правнуки.

Я ні про що не шкодую, навпаки пишаюся своєю роботою і вкладом у розбудову Ладижина, який став мені рідним. Багато довелося пережити, важко працювали, часто - без всіляких вигод та умов, Але вміли і відпочивати, дуже дружні були, допомагали один одному, жили і працювали, як одна велика родина. Моє тверде переконання - усе в житті треба робити з любов’ю і тоді все лагодитиметься, адже без любові нічого в житті не можна зв’язати, тому і справу свою треба любити, і людей навкруг.

Дуже хочу побажати усім, хто стояв біля витоків великого будівництва, своїм колишнім колегам, тим, хто мав і має відношення до будівництва, - здоров’я, добра, довгих і щасливих років життя, розуміння і підтримки, і щоб їх не забували".

Автор: Анна БАБИЧ Категорія: СУСПІЛЬСТВО, rss

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter