Війна очима тростянецьких волонтерів

Чотири доби вболівали тростянчани за долю наших волонтерів Ігоря Войтенка, Володимира Марингоса, Володимира Драчука, Павла Руденка, голову райдержадміністрації, який виявив бажання на свої очі побачити, що діється там, на Сході, і в яких умовах живуть наші воїни-земляки. З ними – волонтери-початківці Анна Бова – кореспондент „Газети по-українськи”, Тетяна Комар – бухгалтер агрофірми „Серпень” і громадський активіст та Юлія Соліна – вчителька Капустянської школи і просто матір, яка вболіває за долю українських дітей, синів та чоловіків, як за долю своїх рідних.

 Після повернення з передової Юлія Соліна принесла до „Тростянецьких вістей” рядки своїх вражень від такого незвичного відрядження на Схід України.

ХОРОБРІ СЕРЦЯ
Юлія СОЛІНА, Капустяни – Луганська та Доцька області.

А у наших хлопців, з якими мені випала нагода вдруге побувати в зоні антитерористичної операції, ні, навіть не в АТО, на справжній війні, справді хоробрі серця, такі, як у тих українців, котрі відстоюють незалежність нашої держави. Тільки про тих більше показують по телевізору, багато пишуть в газетах, а ці залишаються поза кадром.
Отже, дозволю собі, під приводом пережитого в останній поїздці, розповісти у кількох словах про цих, далеко не публічних, але, в певній мірі, героїчних хлопців.

Ігор Войтенко. Ще рік назад був звичайним підприємцем. Неправда і свавілля покликали його на барикадний Майдан. Я бачила на власні очі, з якою втомою він приходив до намету й ледь непритомним провалювався у сон, щоб за дві-три години піднятися, і знову стати на боротьбу.

Я пишалася тим, як він проривався на блокпости на Донеччині й Луганщині. Нас не пропускали, а він знаходив спільну мову з гвардійцями, добровольцями чи правоохоронцями на блокпостах, і вів нашу волонтерську групу в саме пекельне лігво, де падає град не природний, а вбивчий, де щодня зрошують землю сотні тонн осколків від смертоносних „дарів”. При цьому він приймав багато телефонних дзвінків від бійців і їх родичів, шукав пальне і запчастини до волонтерської техніки й планував наступну поїздку, ретельно записуючи до свого дорожного блокнота усе те, що наступного разу має привезти знову сюди – на передову, де генералів та офіцерів менше, ніж таких волонтерів, як він.

Володимир Марингос. Не одну сотню тростянчан під час протистоянь народу з владою він перевіз на Майдан до Києва. Рішучий, вольовий. Він складає надійний тандем зі свом товаришом Ігорем Войтенком. У постійних поїздках – з червня. Добре знає, як поводити себе у воєнно-польових умовах й пильно стежить за кожним новачком.

Окремо хочеться сказати про підприємця Володимира Драчука. Сьогодні деякі його колеги неохоче діляться гривнею задля єдності України, заради життя їх родичів, сусідів чи й, навіть, потенційних покупців. Він, батько трьох дітей, часто їде на передову, а коли не в змозі - дає доручення на власного мікроавтобуса тому, хто їде з добрими намірами на війну.

Четвертий чоловік з нашого волонтерського кортеджу – голова райдержадміністрації. Павло Руденко. Не знаю, але здається, що серед своїх колег - голів РДА, він один із перших, хто захотів підтримати на передовій вояків Тростянеччини й України зокрема.

Я, разом з Танею Комар, пишалася тим, що наші хлопці з хоробрими серцями за пасажирів брали у перевантажені автівки то матір з дитиною, то волонтера Олену з німецького Дрездена, разом з водієм, то ще когось.

Отак, з важкими думами і турботами, не помітили, як доїхали на українські блокпости, забулося навіть те, що в дорозі обламалися. Ми їхали у саме пекло. Везли допомогу нашим бійцям, яким, склалося враження, була необхідна саме наша допомога – волонтерська.
Ну, і на завершення, приклад про хоробрі серця у цьому циклі моєї публікації...

У супроводі національних гвардійців з-під уже знаменитої Попасної їдемо углиб передової. То попереду, то збоку рвуться ворожі снаряди. Подумки прощаюся з рідними й думаю, як їх люблю і що ще не встигла зробити для них. Один із супроводжуючих – мій учень Толя Білик. Ніколи раніше не подумала б, що доля зведе нас за кілька років на війні.

Зупиняємось у відкритому полі. За два кілометри – 29-й блокпост. Знову обстріл. Осколки літають, як навіжені й стривожені оси. Підставиш голову – влучить. Нам пропонують сховатися у підвалах і бліндажах. У машинах залишаються адресні передачі з нами – жінками. Войтенко з Марингосом їдуть назустріч стрілянині. В кожного з нас, що провели їх на лінію вогню, на серці - важкий згусток печалі. Просимо у Бога порятунку для них.

Розповідати про цю пригоду дедалі важче. Наші хлопці повернулися живими, передавши гостинці в самому „пеклі”. На ходу застрибуємо в машини, і їдемо далі. Поперед нас і назустріч на великій швидкості несуться карети „швидкої допомоги”.



БЛОКПОСТИ – МАЛЕНЬКІ ФОРТЕЦІ УКРАЇНИ З ВЕЛИКИМ ПАТРІОТИЧНИМ ДУХОМ УКРАЇНЦІВ
   Вони стоять на порівняно невеликій відстані один від одного. Мішки з піском чи землею, бетонні споруди. На них несуть варту різного віку люди. Такі ж сірі, як бетон, з такою ж глибиною очей, як вирви у землі, та в отих, набитих українською землею, привезених волонтерами китайського виробництвах мішках. То – інтер”єр східного українського реалізму з додаванням мазків трагізму російського псевдослов”янізму.
   Герої фортець – слов”яни-українці. У багатьох з них – неголені обличчя і козацькі чуби-оселедці. Така зачіска чогось сьогодні популярна серед „укропів”, бандерівців, „правосєків”, що серед тих, які помирають на полі бою, не давши під ганьбу своїх оселедців, що серед тих, котрі з образними „рогатками”-зброєю протистоять грізному агресорові. З козацькими оселедцями – вінниччани, львів”яни, запорізьці, донечани й луганчани. Одним словом – українці. Із своїми пукавками-зброєю вони дають відсіч бандитам. А ми до них їдемо в забитих „гуманітаркою” мікроавтобусах і фурах, щоб підтримати їх усім, чого не можуть дати їм державні чиновники. Їдемо то на матрацах, то на мішках з одягом. Веземо те, що дали люди-селяни й городяни. Ця категорія повірила сама у себе, тобто у волонтерський рух. Гроші у державну казну вже не кожен хоче здавати.

  Їдемо хто в салоні, хто - на матрасах, а деякі й на мішках з теплою білизною для земляків. Чуємо канонади. Але їдемо! Веземо адресні передачі! Багато передач, придбаних за кошти мирних українців. І ми готові везти ці передачі за будь-яких обставин, і ми будемо збирати кошти, щоб придбати „розстріляні”  одяг і взуття, чай і каву, усі предмети необхідності, що потрібні отим українським кіборгам, які боронять нашу незалежність. Вони ж бо справді неповторні наші люди з сучасного українського реалізму, які вкотре вписують своєю кров”ю отой мазок в загальну картину української незалежності, і намагаються спалити на вогні й ціною власного життя усе що називається реалізмом агресії.
   Слава Україні!!!