Записано на Поділлі: Дар’їна "Ойра"

Цю історію записала завідувачка сектору краєзнавства  відділу культури Ладижинської міської ради Тетяна Макаревич. Вона вже багато років збирає безцінні експонати і свідчення минувщини Подільського краю. Серед них- історія Дарії Зозулі - нашої землячки, чия доля відбиває весь трагізм життя українських жінок у ХХ столітті. Їхню неймовірну жіночність і... мужність, силу духу і віру у краще.


Дар’їна "Ойра"
- Постити не буду, я вже своє відпостила, - каже своїй доньці Валентині 94-х річна Дарія. - Дві голодовки, війна, хіба ж цього не досить? Двох синів похоронила у мирний час...
Зараз Дарія живе разом із донькою. Ненатішиться, як їй тепер добре: шматок хліба та багато чого до хліба є щодня.

Жила вона колись із батьками у Гайворонському районі. Саме перед війною побудували нову хату. Але там, де вони жили, не було лісів,  палити було нічим. Мусили перебратись в лісовий район. Обрали Жерженівку Гайсинського району. Тоді ж, як на те, добротні будинки не продавались, мусили купити старезну хату, на на решту грошей - корову.
Дарія була на виданні - хоч сватів засилай! Але тут - війна, не до побачень. Дівчина з односельчанами ходила копати окопи за селом.  Якщо порахувати всі кілометри, якими доводилось ходити, то щоденно десь більше 70-ти було...

А Перемогу  Дарія Зозуля зустріла у 45-му в Німеччині, біля заводського підвалу, демало не загинула від рук своїх же визволителів.
-Дякуйте нашій розвідці, що залишились живими, - говорив радянський солдат, виводячи з погреба юних дівчат, котрі сховались від бомбардування. - Ледве не жбурлули до вас гранату, думали, що тут "фріци" засіли.
Пам’ятає, як один із солдатів подарував тоді її парасольку.

Ще у 1942-му всю жерденівську молодь віком 17-20 років фашисти зібрали в центрі села і вантажівками доставили на залізничну станцію Зятківці. А там - повантажили по 40 людей у ледь помиті від вугілля відкриті товарні вагони і відправили у фашистську Німеччину, в місто Ривнік. Дар’їну 17-річну сестричку Марусю забрали пізніше, під час наступного набору.
- Казали люди, що мене, 20-річну, могли б і не забирати, якби я десь сховалась чи утекла... А я прийшла з усіма, бо не хитра була, - згадує жінка.
На заводі Дарія покривала емаллю залізні чашки. З полоненими навіть не дозволяли розмовляти, одного охоронника відразу ж забрали десь "на виселку", коли той заговорив до Дарії. Жили полонені у бараках, харчувались юшкою із бурячиння. Крупи в казан кидали на свято. Хліба давали 300 грамів, нарізали спеціальними приладами тонесенькими скибочками, котрі аж світилися. Видали усім дівчатам комбінезони. Дарія весь спецодяг поперешивала на спідниці-чотириклинки. Таємно, після роботи дівчина зашивала німкеням капронові панчохи, а ті десь у кутках залишали для неї бутерброд.
-Я завжди виробляла норму, пізніше навіть перевиконувала, - згадує жінка. -За це мені щоденно, о 10-ій ранку, додатково давали кілька картоплин, зварених "у мундирі". Платили нам три марки в день. Якось на кухню привезли огірки-насінники. Я не витримала і вкрала один, побігла в барак до дівчат. Наглядачка побачила і гайнула за мною. Я швидко той огірочок порізала на маленькі шматочки. Усі швидко їх проковтнули, і стоїмо, як нічого не трапилось... То ж німкеня повернулась ні ж чим.

Згадує Дарія зі щемом у серці, як після повернення на Батьківщину її викликали у Гайсин, в "органи на допит". Розпитували, як це вона німців веселила на заводі. Видко, комусь у селі проговорилась, що був у них в бараку оркестр, з яким вони виступали перед такими ж полоненими, як і вона.
-Грала я на мандоліні, сиділа в центрі оркестру, згадує бабуся. - Кивну головою, та й починаємо грати. Одягнена була в білу блузочку з краваткою та у спідничку. Усе собі сама пошила. На голову змайструвала віночок. А як співала, то всі заслуховувались... Без музики, без пісні не могли жити. Якщо ми голодували, то музика  для нас була хлібом насущним. Добре, що ця моя історія з оркестром закінчилась без "соловків", - витерла сльози жінка.

На ті гроші, що Дарія склала, працюючи на німецькому заводі, купила нитки, шпиці, панчохи і шкарпетки. Склавши все це в речовий мішок, додавши туди тоненьку ковдрочку, дівчина з подругами вирушили в далеку дорогу, в Україну.
Згадує, як в якомусь місті їх запросила в свій дім жінка:
-Ви біженці? Тоді йдіть до мене. Одразу ж налила їм по склянці горілки...
Дар’їна інтуїція відчула тривогу. Вона шепнула подрузі про небезпеку і дівчата вийшли з тієї хати., неначе до криниці, води напитись. -Тікаймо звідси, а то тут точно нас поріжуть, - тривожилась Дарія.
Добрались до вокзалу, а там поїздів - тьма, - продовжує розповідати жінка. -На який сідати, у який бік, не знали. Хтось підказав. На одній зі станцій ми довго стояли, бо десь зійшов поїзд з рейок. Траплялось, люди нас обзивали поганими словами, із сокирами кидались... Та добрались, слава Богу, до Гайсина, а до Жерденівки уже пішки. А там - мама біля порогу заголосила: "Дочечка жива прийшла!". Все село збіглось...
Сестра Марійка з Німеччини не повернулась: захворіла на запалення легенів і померла.

Після війни, переживши блокаду Ленінграда, додому повернувся брат Дар’їної подруги. Познайомились. Прийшов свататись із хлібом та скрипалем. У голодний 1947-й справили весілля. Сусіди зносили, хто що міг. Два відра кукурудзи змололи, напекли підпалків на весілля. Спідницю з фалдами, кофтину Дарії швачка зшила, а віночок вона сама - з ниток, паперу та воску. А ще - велику червону квітку на стрічці примайструвала.
-Заграли музики два старовинних українських танці - "Ойру" та "Падіспан", а ніхто не танцює, не вміють, - згадує Дарія, - навіть мій наречений. Аж тут підійшов до мене односельчанин у військовому строї, тільки повернувся. Запросив мене на "Ойру". Як ударили ми того танцю - всі люди охнули. А спідниця з фалдами так і розліталася... Таке щастя було, я ніг під собою не чула... До цих пір пам’ятаю той танок.
Піднялася Дарія зі стільчика, взяла доччину руку і, підспівуючи мелодію "Ойри", танцювала, демонструючи рухи. Радістю світились її очі, сама розпрямилась, стала немов би вищою.

Чоловік Дарії добрий трапився, жодного разу не образив, поганого слова не сказав.. Голодовку 47-го разом витримали. З лободи пекли млинці. Солі не було, то мінеральні добрива розводили водою і поливали харчі. У 1948-у синок Петро народився. У чоловіка Дарії ще продовжувалась служба у військовій частині.
Один за одним народжувались діти. Жінка самотужки вибиралась з труднощів і безгрошів’я, як могла. Пішки ходила на базар, тягаючи на собі мішок глини: білої, рудої, та червоної. Також за тиждень, ночами вишивала по два рушники і продавала. На виручені гроші набирала по два карбованці за метр байки та й нашивала своїм хлопчикам штанців. Не раз прибігав до неї колгоспний бригадир, кричав та гнав у поле сапати буряки. А вона, набираючись сміливості,  відказувала, бо годувала дітей грудьми.

По закінченні військової служби чоловік працював у колгоспі, але за кращим жттям кинулись на Донбас. Із набутим на війні радикулітом глава сім’ї працював на водяній шахті, добуваючи "чорне золото" Дарія не витривала хвороб та переживань за життя чоловіка і скомандувала повернутись назад, у Жерденівку.
-Мама була хазяйкою на все село, -хвалить свою неньку донька Валентина. - І свині, й бики, й корови, - стільки їх через мамині руки за все життя пройшло... Шкода, що спідометра біля ноги не було, а то б знали, скільки кілометрів вона виходила... Мама навіть груби і печі у селі людям робила. В усьому вона розбиралась. Також маму запрошували на весілля пекти короваї. Була вона у нас шанована коровайниця. На виставку у Гайсин завжди брали тільки її короваї. П’ятеро дітей виростила, дала їм вищу освіту. Все життя у труді, мозолях, голоді, - завершує розповідь Валентина.

Зібралась дарія з чоловіком відзначити золоте весілля, та ще й з трубами: мріяли про духовий оркестр, щоб "Ойру" заграв. Але за рік його не стало.

                                                                                                                  Автор Тетяна Макаревич