dle бесплатно

Ладижинці зустрілися із відомою письменницею Дарою Корній


У Ладижині відбулася очікувана зустріч із Дарою Корній.

Дара Корній (Мирослава Замойська) - відома українська письменниця саме українського фентезі, володарка  третьої  премії літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року, яка має неофіційне звання «української Стефані Майєр», - зустрілася із ладижинськими шанувальниками.

Нагадаємо, запросив її до нашого міста та організував і провів зустріч Роман Крижанівський, власник книгарні «ТУТ» у Ладижині  та добрий  знайомий самої Дари. 

Мирослава Замойська – волинянка, що вже давно мешкає у Львові і шалено любить це місто. Викладає  у Львівській національній академії мистецтв. Має люблячого чоловіка і двох дітей. Це надзвичайно щира, світла жінка, проста у спілкуванні. 

Письменниця зустрілася зі своїми шанувальниками у затишній кав’ярні ТРЦ «Європейський» у Ладижині. Її  справді дуже чекали, адже приміщення кав’ярні тісно заповнили читачі.  Ті , хто перечитав усі її твори і напам’ять знає усі пригоди та життя її  книжних героїв та  з нетерпінням очікує на черговий шедевр від Дари, і ті, хто лише чув про відому письменницю, та роздумував, чи варто почати читати щось у цьому жанрі, були просто любителі літературного слова. Були навіть такі, які вперше почули про письменницю, прийшли суто на зустріч із цікавості. Варто сказати, що після живого, неймовірно цікавого і захопливого спілкування усі прийняли рішення – «читати Дару».

Перед початком зустрічі пані Мирослава надала ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню.

«Чому з’явилося таке псевдо… Тому що я випадково почала писати. Насправді ніколи не мріяла бути письменником, і якщо і складала якісь історії, то це так, досить приватно було, для своїх дітей казочки вигадувала, коли вони були маленькими. Любила я це завжди, ще в дитинстві. Коли задавали додому написати твір – так, я писала твір, а потім в школі ще своїм однокласникам допомагала, було десять версій… Якось не думала над цим, не задумувалася над цим, що це може бути професією. Тобто,це можна робити професійно. І мені здавалося, що письменники – це такі, знаєте, люди… Мешкають на іншій планеті, от, що в них все інше, уклад весь інший, думають вони по - іншому, ніж звичайні люди. Коли почалися форуми видавців у Львові, то ходила зі своїми  дітьми, із захопленням дивилася, спостерігала, навіть страшно було підходити за автографом до письменників. Отакий був момент. Діти росли, звичайно, і якось так сталося, що моя Даринка – донька старша, вона захоплювалася «Сутінками» Стефані Маєр. Був тоді такий період буму, оця вампірська сага, ці вампіри такі, величезне кохання… Якщо так задумуватися, то я свою Даринку запитувала,  кажу: «Ти собі уявляєш, що вампір закоханий в свою їжу…Це хіба нормально?» На що дитина досить резонно відповіла мамі: «Якщо можете написати краще, то напишіть, якщо можете вигадати кращу історію, то вигадайте».  А я задумалася над цим – а чому б і ні. Чим я гірша за Стефані Маєр», - розповіла передісторію своєї першої книги Мирослава Замойська. 

«Гонихмарник» - перший роман письменниці,  написаний у жанрі міського фентезі, який приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» у 2010 році. 

Прототипом головного героя  для Мирослави Замойської став чоловік, якого закарбувала її дитяча пам’ять – вона на власні очі бачила, як той розганяв хмари, і люди з таким даром та можливостями мешкали раніше в Україні, передаючи свою силу і знання у спадок, і мешкають зараз. Що ж до головної героїні, то, як зізнається пані Мирослава, - нічого особливо вигадувати не довелося, бо писала зі своєї доньки та її друзів, однокласників, із життя та емоцій, яке щодня вирує поряд.  

«Ця історія мені написалася досить швидко, «Гонихмарник», тому що вона була тільки для одного читача, вона не задумувалася, як перспектива, що вона стане книгою в паперовому варіанті, що потрібно буде ходити по видавцях, тому я сміливо це зробила. Звичайно, що було замовлення певне від дитини, що має бути любовний роман обов’язково, і має бути фентезі обов’язково. 14 – 15 років – якраз такий вік, що вони вперше закохуються, звичайно, цікавляться фантастикою і фентезі. Досить потужно в такому віці. Досить мені швидко воно написалося, буквально за три місяці. Вигадала історію, написала її. Дитина моя прочитала. Пам’ятаю той момент, коли вона дочитала до кінця. Це видрукували на форматі А-4… Я заходжу на кухню – вона плаче сидить… Кажу: «Даринка, так погано написала, що аж тебе до сліз довела?» вона каже: «Ні, але так робити не можна!» Закінчення погане було в «Гонихмарнику», і вона мене змусила написати післямову. Не досить таке рожеве вийшло закінчення, але, разом з тим, зрозуміло стає, що наші всі добрі вчинки отримують винагородження. Ми маємо право мати ще один шанс. А вже як ми скористаємося цим шансом, то це залежить від нас. В принципі, я задоволена тепер, що вона змусила мене це зробити. Тому історія набрала трішки іншого забарвлення», - пояснює письменниця. 

Та написаний і віддрукований  вдома рукопис, навіть прочитаний домашніми та знайомими – це лише початок життя твору. Адже цією історією, думками, емоціями, переживаннями авторка з часом поділилася із багатьма зовсім незнайомими людьми, які стали її читачами та щирими шанувальниками. І саме читачі, їхня реакція, бажання продовжити своєрідне спілкування із письменником спонукають писати, творити далі. 

Яким чином Мирослава Замойська стала визнаною письменницею, хто її надихнув на це  і як вона перевтілилася в Дару Корній, - далі із її слів: «Мені дитина сказала, що мусить бути книжка, бо незручно читати – це такий основний аргумент, сторінки губляться. Натякала, що от є в нас у Львові багато видавництв, можна піти, спробувати… Я категорично відповіла, що я ходити не збираюся по видавцях, хто я така, ну, от я прийду і скажу, друкуйте мене, бо я написала історію… Моя дитина десь довідалася, що є «Коронація слова», в Інтернеті знайшла. А от сюди давайте попробуємо закинути «Гонихмарника». Також не погоджувалася довго. Я казала, що всі конкурси в Україні куплені, насправді я нічого не виграю, і взагалі там беруть участь тільки письменники, такі вже виписані. А хто я така, з першим рукописом, та й в вищу лігу. Але моя Даринка така дуже вперта. І вони з Наталкою Ліщинською, з моєю коліжанкою, мене підштовхували до цього підштовхували.  І  я нарешті, щоб вони від мене відчепилися, це було буквально в останній день прийому рукописів, я роздрукувала на роботі, на принтері, цей текст, все зробила так, як вимагають правила, і відіслала. Несподіванкою для мене стало, що в червні мені зателефонували з Києва, з «Коронації слова», запросили на церемонію нагородження. Оскільки цей конкурс анонімний, то потрібно було вигадати якесь псевдо і писати під псевдо. Я псевдо так і не згадала. Бо вони мені коли передзвонили, запитали псевдо, під яким я подавала. Я кажу, я не пам’ятаю, це було так давно. За той час я намагалася щось для себе писати, зрозуміла, що це мені робити цікаво. Я тоді задумала написати для свого Максима історію, і написався тоді «Петрусь – химородник» для нього, спокійно ми разом з ним писали,тому що я ні на що не сподівалася, просто писала для своєї дитини, казочку, повістинку.  Ми так з ним постійно, розділ за розділом… А коли я приїхала в червні на церемонію нагородження в Київ, на «Коронацію слова», це був десятий рік існування конкурсу, ювілейний. Я там ходила і не могла зрозуміти, що я там роблю, тому що ходять письменники відомі, поети. І це для мене щось таке було нове. Дивилася на цей бомонд літературний. Підійшла до мене головний редактор видавництва «Клубу сімейного дозвілля», пані Світлана Скляр, каже: «Ми вас хочемо видавати. Ви не проти?». Я кажу: «Я не маю грошей, щоб вам заплатити.» Вони кажуть: «Та ні, нічого не треба платити, ми навпаки вам заплатимо». Так у нас почалася співпраця з  «Клубом сімейного дозвілля», вона досить триває, досить плідна в нас співпраця. Перше, можна так сказати, моє попадання в вищу лігу літератури. Я довго не вірила, не розуміла, що я письменник. Просто мені здавалося, що я автор «Гонихмарника». Я зрозуміла вчасно, що це робити мені цікаво і історії самі до мене приходили. Тобто я ніколи не шукала», - ділиться пані Мирослава. 

Пише  Дара Корній живою, українською мовою, зацікавлює читачів оригінальним сюжетом,  вплітаючи українську міфологію, чудові казки та легенди. Герої  її книг: люди,  наділенні надприродними силами, потерчата, відьми, дводушники, янголи. Причому,  живуть вони  в сучасному світі, поряд з нами. Треба лиш їх розгледіти.  Її  захоплення: дохристиянська міфологія, праукраїнські вірування, етнографія, казки та народна музика. 

«Коли я почала розкопувати, хто ще пише в такому жанрі, не тільки про орків, про тролів… Це цікаво, звичайно, але це не наші міфи, не наші легенди. То з’ясувалося, що, на превеликий жаль, дуже мало такої літератури. І якщо воно написано,то написано для дорослих з якимось таким філософським підтекстом, підходом, воно важко читається читачеві. Зрозуміла, що це потрібно осучаснити. Цікавіше, що відбувається з отими персонажами зараз, як вони мешкають між людьми, як співіснують оці дводушники, Це звичайна людина, яка  всередині тіла носить дві душі – гонихмарник. Одна душа дається при народженні, а іншу він перебирає. Він дозволяє, щоб у нього ввійшла ще одна душа. Не було тоді демонів, оці сили тебе наділяли якимись надможливостями – гонихмарники можуть бачити вночі, розуміють мову тварин, вони принаджують хмари, можуть відігнати хмари. Коли вже починаєш шукати матеріали, розкопувати, то розумієш, що дводушники  не тільки гонихмарники, дводушниеів в українській міфології багато. Ну, і я так повільно рухаюся, і розумію, що є куди рухатися. І завжди на всх зустрічах я закликаю початківців, які починають писати – писати про своє. Тому що в нас вплив телебачення, Голлівуду, і дуже потужний. Але воно нецікаве, тому що я розумію, що воно скальковане. Мені нецікаво це читати. Я про це вже десь чула, я про це читала. А коли ми беремо наші міфи, наші легенди – це щось неймовірне! Справді, там є куди копати, є, що писати, є, про кого писати. В мене таке бажання, щоб ми, українці, нарешті повернулися до свого. Коли ми думаємо – там, на Заході, трава зеленіша, і небо чистіше, і сонце краще світить. А тут все так погано… Ми свого не любимо, не можна так робити. Потрібно полюбити себе. Треба починати з себе, і любити своє обов’язково. Пишатися своєю історією, пишатися своєю культурою, розвивати туризм в Україні. Якщо ми це зробимо, то до нас будуть приїжджати  з Європи, з Америки, з Бразилії, з Австралії...Можливість,напевне,  і через літературу якимось чином достукатися до них, не показувати тільки наш побут. Вони не знають, що українці – це доволі стара нація, історичне тло просто неймовірно велике. Коли ми почнемо про це писати, популяризувати в себе в Україні, то, звичайно, що ми перекладемося тоді на інші мови, і вони довідаються про нас щось інше. В нас є чим пишатися насправді. Я думаю, що завдання літератури -  також популяризувати це. І починати із дитячої літератури», - переконує письменниця.

Наостанок Мирослава Замойська звернула увагу на те, що зв’язок «письменник - читач» дуже важливий, особливо – для письменника, який часто надихається цим спілкуванням. А  зі своїм даром потрібно бути дуже обережним, цінувати можливість ним користуватися. 

«Якщо тобі дано писати, ти мусиш це робити. Має бути відчуття, і так в будь – якій царині, що б ми не взяли… Не знаю, воно до мене наче б то прийшло несподівано. В жодному разі не можна казати, що я пишу, написала стільки – то романів. Треба дякувати за те, що тобі дозволили це зробити. Не всім дозволено. Тобі це дозволено, ти повинна дякувати. Так як тобі дали, так можуть і в тебе забрати. Якщо ти будеш поводитися непорядно зі своїм даром, то в тебе в будь – який момент можуть забрати, але ти цього можеш і не зрозуміти. Тобто, ти будеш продовжувати писати, а потім будеш дивуватися, чому це далі не читають… Куди мене запрошують, я стараюся їздити.  Тобто, я розумію, що це спілкування читач – письменник, воно потрібно не так читачеві. І ти повинен розуміти, що без читача тебе просто не буде. Ти будеш нецікавий нікому, навіть самому собі », - зізнається Мирослава Замойська. 
Ладижинці зустрілися із відомою письменницею Дарою КорнійЛадижинці зустрілися із відомою письменницею Дарою КорнійЛадижинці зустрілися із відомою письменницею Дарою КорнійЛадижинці зустрілися із відомою письменницею Дарою Корній




Знайшли помилку в тексті? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter