Офіційна сторінка ТРК "Подільські комунікації"
Офіційна сторінка ПП "Медіа Дністер"
У місті Ладижині продається будинок
Рак з’являється у людей, які "склали крила" - твердить відомий американський лікар Американський лікар Лоуренс Ле Шан у книзі "Рак - поворотний момент у житті" робить дивні висновки про причини цього захворювання і його лікування. Онкологія - хвороба не смертельна
У своїй ще не переведеній у нас книзі Лешан висловлює думку, що може видатись на перший погляд парадоксальною і навіть у деякому роді глузуванням, хоча вона - підсумок його тридцятирічної лікарської практики: ОНКОЛОГІЯ - хвороба не смертельна. Більш того, це захворювання є доленосним моментом у житті людини, у тім сенсі, що в неї з'являється можливість здійснити те, про що вона завжди тільки мріяла. Слідом за цим настає одужання. Ле Шан переконаний, що рак прямо пов'язаний з тим внутрішнім станом, у якому перебуває людина. І якщо людина з якихось причин перестає бачити у своєму житті сенс, то реакцією її організму на це заперечення життя може стати рак.
Особливо часто, помітив Ле Шан, рак буває в тих людей, що спочатку вели дуже активний спосіб життя, а потім під тиском обставин "склали крила". Саме ці факти переконали лікаря, що рак - це поворотний момент у житті людини, коли потрібно зробити вибір: померти чи змінитися, щоб піти іншим шляхом. Якщо ж у людей відновляється інтерес до життя, рак, як правило, перестає їх турбувати.
Точно такими ж роздуами ділиться у своїх книгах Берні Сигель. У більшості випадків, підкреслює він, варто лише нагадати про можливу близькість смерті, щоб людина відкрила у собі неймовірні здібності і буквально кинулась їх застосовувати - просто тому, що "часу більше не буде".
Люди часто говорять: "Я ненавиджу свою роботу", "Я ніколи не хотів бути інженером", "Професія юриста не для мене, я завжди мріяв стати музикантом", "Моє сімейне життя убиває мене", "Коли-небудь прийде і моя зоряна година". Коли вони довідаються, що невиліковно хворі, то багато хто говорить: "Не пройде і року, як я вмру. Так краще я займуся тим, що мене радує. Я виправлю своє сімейне життя. Я нарешті з'їжджу в Єгипет і доторкнуся до пірамід, адже я про це мріяв усю жизнь. Я буду грати на скрипці. Я напишу свою книгу".
Через рік вони говорять: "Знаєте, а я ледь не вмер. Лікар говорить, що моя пухлина зникла. Дивно, що ж відбулося?" Насправді вони здогадуються, що відбулося: вони не вмерли, тому що почали жити.
Отже, якщо ви почуваєте, що життя не приносить щастя, то негайно зміните її, хоча б тільки для того, щоб не занедужати.  Сигель вважає, що така поведінка- це неодмінна умова довгого здорового життя. При цьому він розуміє, що кардинально змінити життя не завжди можливо. Наприклад, у людини може не бути грошей, щоб з північного містечка виїхати жити до моря. Але Сигель пропонує кожній людині знайти власний спосіб максимальної реалізації самої себе, а для цього насамперед потрібно навчитися любити світ. Можна залишитися на колишній роботі, але при цьому навчитися бути щасливим. Уся справа у внутрішній установці.
Любов важлива сама по собі, любов як спосіб життя, безумовна любов: любити значить віддавати, нічого не очікуючи у відповідь. І через якийсь час людина відчуває, що щасливішої за неї немає. І коли мені говорять, зауважує Берні Сигель: "Я любила, але мій коханий відмовив мені у взаємності", - я сміюся і відповідаю: "Я маю на увазі інше. Ви рахуєте години, віддані коханому, і чекаєте, щоб вам їх повернули. Але це абсурд. Перетворюючи відносини у важкий обов'язок, ми накопичуємо образи, котрі нас же й убивають".
Людина, у якої не все виходить у житті, кого переслідують хвороби, повинна сприймати мінливості долі як волю Божу. І з цього погляду, може, варто говорити про "правильні помилки", "немає лиха без добра"? Невдачі здатні навчати, так що людині, що розлютила вас, можна сказати: "Спасибі за те, що ви мене вигнали з роботи... не погодилася стати моєю дружиною... відмовили мені в посаді... Моє життя змінило напрямок, і я знайшов його сенс і щастя".
Чим краще ми розуміємо себе, тим менше судимо світ. Берні зауважує, що діти нікого не судять і живуть тільки почуттями. Якщо ви попросите дитину намалювати те, про що малюк мріє чи ким хоче стати, коли виросте, він негайно це зробить. Але якщо запропонувати те ж саме дорослому, він швидше за все відповість: "Краще відкласти тест на тиждень, щоб я ще раз гарненько все обміркував, чого я хочу від життя". На своїх семінарах Сигель часто ставить запитання слухачам: "Якщо я зараз зроблю кожного з вас щасливим, що ви будете робити далі?" Більшість дорослих не знають, що відповісти. Ми не звикли бути щасливими, але ж саме для цього ми і народжуємося. Щаслива людина завжди здорова.
У кожного з нас є своє призначення і свої, здавалося б, незбутні мрії. Часом ми все життя придушуємо своє прагнення до щастя. Змінюючи життя, ми одужуємо. Випадок із хворим Ле Шана, якого звали Роберт, - чудова тому ілюстрація.
Він був гарним фахівцем, не скаржився на здоров'я, але в 65 років вирішив піти на пенсію. Роберт був упевнений, що вільний час він буде приділяти онукам. Але його син розлучився з дружиною, і онуків відвезли в інше місто. Життя для Роберта втратило сенс. Він нічим не займався, безцільно бродив по будинку, почуваючи байдужність, втому і апатію. Здоров'я його різко погіршилось, і незабаром він дізнався невтішний діагноз - рак. Невідомо, як повернулося б життя Роберта, але він зустрівся з доктором Ле Шаном. З перших же бесід Роберт зрозумів, що він втратив основний стимул у житті. Сеанси психотерапії виявили ще один майже забутий його інтерес до політики. ЛЕ Шан порадив Робертові вступити в організацію, що займається соціальними проблемами. Спілкування з новими людьми, нові обов'язки повернули йому колишню активність, а з нею і свіжі сили. Щоб підтримувати себе у формі, Робертові довелося зайнятися спортом. На бесіди з лікарем у нього тепер просто не залишалося часу. Пухлина зупинилася в рості, а потім зникла. Інший приклад із практики Ле Шана.
Наталі народилася і виросла в Бразилії і дуже любила свою країну. Але після заміжжя вирішила переїхати в Лондон. Її чоловік - поет, чиї вірші ніхто не публікував, і дві дочки, що мріють стати акторками, мали б у Лондоні більше можливостей для творчого зросту і кар'єри. Щоб дати дочкам освіту і дозволити чоловіку увесь час присвячувати поезії, Наталі влаштувалася на роботу не за фахом. Їй довелося займатися справою, котру вона не любила. Щоранку вона з небажанням вставала і, переборюючи себе, відправлялася на роботу. Усе її життя було зайняте турботами про родину, і вона робила все механічно, забувши про себе.
У 49 років у Наталі був виявлений рак грудей з великими метастазами. Прогнози були невтішні. Як до останньої надії, вона звернулася до Ле Шана. Після довгої розмови Ле Шан сказав: "Навіщо вашому організму боротись за життя, якщо життя приносить вам смуток і сірі будні, якщо ви давно забули про себе? І якщо ви незабаром помрете, то ваші рідні вирішать свої проблеми самостійно, без вас. Так що чи не краще скористатися останнім шансом, що пропонує вам життя: на якийсь час забути про проблеми інших і зосередитися на собі? Десять років тому ви зробили помилку, так виправіть її зараз".
І Наталі виїхала в рідну Бразилію. Вона ходила босоніж по пляжах, купалася в морі. Вона влаштувалася на роботу і знову стала учити маленьких дітей, яких дуже любила. І якщо раніше ліки і дієта не допомагали, то тепер вони дали відмінні результати. Наталі стала одужувати. На подив Наталі, з’ясувалося, що як тільки її чоловіку і дочкам довелося самостійно вирішувати свої проблеми, вони успішно з ними справилися.
У кожної людини, вважає Ле Шан, є на Землі своя справа. Коли вона виконує цю справу, то її здібності використовуються максимально, і людина одержує величезне задоволення від життя. Якщо ж вона знаходиться не на своєму місці, життя не приносить людині радості. У цьому випадку, навіть якщо життя зовні благополучне, реакцією на неї може стати рак.  Рак - це останнє попередження
Численні приклади, що наводив Ле Шан у своїй книзі, доводять справедливість старої істини: ніколи не пізно починати все спочатку. Але в деяких ситуаціях змусити згадати про це може тільки рак. Рак - це останнє попередження, що спонукає людину згадати про своє призначення, звільнити свої бажання, і тоді організм сам знаходить сили для боротьби, мобілізує усі свої захисні механізми. Радість і воля у власній реалізації - найсильніші ліки.
У кожного з нас є своя мелодія життя, мотив, що звучить у нас з народження. К. Юнг говорив, що майбутнє підсвідомо готується задовго до того, як воно настає. Але часом ми свідомо заглушаємо цей мотив, соромлячись його простоти чи незвичності звучання, і підлаштовуємось під усіх, придушуючи свої бажання і можливості. Але будь-який інструмент ламається, якщо довго вичавлювати з нього не властиві йому звуки.
Коли виявлена злоякісна пухлина, хворому стає не важливо, чим викликане його захворювання: неправильним способом життя чи тим, що він довгі роки забував себе заради родини чи суспільства. Єдино значимим у цей момент стає можливість вижити.
Але рак, на думку Ле Шана, ставить умову: жити далі можна тільки щасливо.  Іще один приклад з його практики.
У Марії була хороша робота, багато друзів, і всі оточуючі вважали, що вона домоглася в житті багато чого. І раптом у неї знайшли рак. У першій же бесіді з Ле Шаном Марія з'ясувала, що все життя її гнітили дві обставини: те, що вона ніколи не була одруженою і не мала дітей, яких дуже любила. Також її пригнічувала реакція колег на ці факти: Марія знала, що вони вважають її старою дівою, і дуже переймалась з цього приводу.
ЛЕ Шан попросив Марію згадати найщасливіший час її життя. Це були роки юності, коли вона працювала викладачем у школі для дітей-інвалідів. Тоді Ле Шан запропонував Марії вступити в педагогічний коледж. У віці "за сорок" стати студенткою, так ще з таким серйозним захворюванням? ЛЕ Шан наполягав, і Марія погодилася. Навчання давалося їй легко, а час, що вона проводила серед молоді, дарував їй радість. Екстерном вона закінчила навчання і почала викладати, а ще за рік відкрила свою школу для дітей-інвалідів. Марія була щаслива, і допомога лікаря їй стала не потрібною: вона забула, що в неї колись був рак.
Дуже часто люди, що захворіли на рак, не знають, у чому полягає їхнє призначення і що може принести їм щастя. У таких випадках Ле Шан пропонує згадати казку про золоту рибку, котра готова виконати будь-як бажання. Але треба поспішати - зараз вона вильне хвостом і більше не з'явиться ніколи. Подумайте, про що б більше за все вам хотілося б попросити її?
Можна уявити собі, що ми тільки що народилися і все життя попереду. Чим би ми хотіли займатися? Де і як жити? Спробуйте згадати найщасливішу мить свого життя. Хтось, оглядаючись назад, скаже, що він ніколи не був щасливий. Але були ж хвилини, години, місяці, коли ви відчували справжню радість. Згадаєте, що саме принесло вам цю радість, і постарайтеся відтворити подібне у своєму житті. Так Ле Шану вдалося повернути до життя багатьох безнадійних з погляду медицини ракових хворих. Траплялося, що пухлина не зменшувалася в розмірах, але зупинялася в рості і більше протягом довгих років життя не турбувала хворого.
До речі, Сигель спочатку не був щасливий і задоволений своєю кар'єрою хірурга. Він любив малювати і одного разу намалював свій автопортрет, зобразивши себе в ковпаку, масці і довгому халаті. І тоді він зрозумів, що інтуїтивно сховався від людей і від життя, що його не задовольняло. І ще він постійно замикався в собі, тому що думав про людей, яких був не в силах врятувати, застосовуючи тільки ніж і скальпель.
Але одного разу, потрапивши випадково на сеанс із психотерапії, він зустрів свого пацієнта, хворого на рак. У відповідь на подив Сигеля, що той займається таким видом лікування, пацієнт відповів: "Вільний від відвідувань вашої клініки час мені порадили проводити на таких сеансах. І знаєте - допомагає!" І тоді Сигеля осяяла думка: "От що необхідне людям!"
Він став організовувати групи людей, щоб допомогти їм створювати позитивний настрой в емоціях і розбудити захисні сили організму для боротьби з раком. Шість годин на тиждень він веде три групи онкологічних хворих - по дві години занять з кожною, і так десять років. І бачить, що, як тільки його слухачі впорядкували своє життя у відповідності зі своїми мріями, вони видужували, а ті, хто, здавалося, був приречений, продовжували жити і почували себе усе краще.
Серед цих людей були й ті, кого Сигель оперував сам через рак. Ось вже десять років вони живуть без найменших ознак цього захворювання - просто тому, що вони цінують кожен свій день і радіють життю. Кожний з цих пацієнтів у свій час сказав собі: "Припустимо, що через півроку я помру. Що ж, виходить, прямо зараз я маю почати жити". І коли через якийсь час Сигель телефонує їм, вони кажуть: "Так, я живий. Я просто почав жити і тому не помер". |
|
|